Це – Чоловік!
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю по Пасці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Христос воскрес!
Приємно думати про себе як про страждальника за правду. Приємно час від часу згадувати з важким зітханням про скрутний час, в якому Господь допустив нам жити. Позітхаєш так, і поступово починаєш мислити про себе як про героя. Про справжнього – скромного і тихого – героя нашого смутного часу. Ну, а герою, зрозуміло, каятися немає в чому, його якраз хоч орденами нагороджувати. Коли викриваєш чи ближнього, чи далекого, чи рідну вітчизну, чи чужу країну, начальства і влади або огидних грішників, що оточують тебе з усіх боків, якось мимоволі зростаєш у власних очах і, якщо все ще вважаєш себе грішником, то вже в усякому разі не таким запеклим, «як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники» (Лк. 18:11).
Усім начебто добре таке душевне налаштування, одне в ньому тільки погано – невпинно уражає душу думка: «Якщо я такий хороший, за що ж мені ці муки, за що мені випало жити серед таких негідників?» І справді, життя серед розгулу пристрастей, життя серед обманщиків, хитрунів та інших порочних людей будь-кому здасться пеклом.
Проте Бог не залишає людину навіть і в такому безнадійному стані духовної смерті. Він дає іноді самозакоханому гордівнику побачити справжнє безвихідне страждання, таке горе, таку тяготу і біль, що, якщо залишилася в душі в людини хоч крапля співчуття, не зможе вона, споглядаючи цілі натовпи «хворих, сліпих, кривих, сухих» (Ін. 5:3), не подякувати своєму Творцю хоч би за те, що його, такого нещасного, чаша ця все-таки оминула!
Скільки у Святому Євангелії місць, де розповідається про горе, про біль, про страждання! Але навіть серед цього потоку скорботи, який зустрів Син Божий, поневіряючись кам’янистими дорогами Святої Землі, розслаблений, що пролежав тридцять вісім років у критих ходах Вифезди, – Дому милосердя, переповнених нещасними, що кричать від болю, здається втіленням не просто страждання, але страждання відчайдушного і безнадійного. Цей басейн біля Овечих воріт Єрусалиму з п’ятьма страшними своїми галереями є образ і подоба пекла на землі, того самого місця, де так само відчайдушно і безнадійно страждає пропащий зрадник Адам з усіма нащадками своїми, з усім творінням, яке «підкорилося суєті не добровільно …разом стогнуть і мучаться донині» (Рим. 8:20,22).
І усе це тому, що немає Людини! Немає людини, «коли збуриться вода, опустила мене в купальню» (Ін. 5:7)! Немає Того, Хто б «узяв на Себе недуги наші і поніс хвороби» (Мф. 8:17)! Не ангела з Неба, не вогню, що все спалює, а саме Його, Людину, обіцяну Богом через пророка Мойсея (Втор. 18:15), чекали усі довгі віки істоти, які «разом стогнуть і мучаться донині!»
І ось Він прийшов. Прийшов, нарешті, Той, про Кого кат Його скаже: «Це – Чоловік!» (Ін. 19:5). Прийшов Син Людський, прийшов «Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29). Він прийшов для того, щоб зійти в саму серцевину страждання і болю, щоб, не відводячи очей, безстрашно перейняти на Себе і цей біль, і цю скорботу, і цю тяжку нужду стражденних нащадків Адамових і всіх істот, що «разом стогнуть i мучаться донині!»
Для того, щоб розслаблений рід людський смог повстати і наслідувати життя вічне, Цей Агнець Божий підготував Себе до смерті. Він утілився і став людиною. Він, виконуючи «всяку правду» (Мф. 3:15), прилічив Себе до довгої черги грішників, що приходили очиститися від гріховної скверни до Предтечі на Йордані. І Він же зійшов у похмурі галереї Овечої купальні, як потім, пізніше зійде і в пекло, щоб зруйнувати пекло, щоб подолати «смертю смерть» і щоб врешті-решт не лише цей розслаблений, але і кожен з нас зміг «встати, узяти постіль свою і ходити»!
І непотрібним стало віднині щорічне сходження Ангела для збурення води! Непотрібними виявилися з моменту Христового Воскресіння усі інші і приватні чудеса, бо, скільки б не призначив Бог кожному з нас лежати в розслабленні, упиватися гріхом, страждати від самотності і туги, все одно рано чи пізно громом небесним прогримить всякому Боже слово: «Встань і ходи!» І тоді незалежно від того, наскільки довго тривали наші страждання – два тижні чи тридцять вісім років, – ми встанемо і підемо услід за нашим Спасителем.
Але це приголомшливе диво воскресіння розслабленої і вмираючої душі станеться тільки в тому випадку, якщо кожен вже зараз, поки триває це наше багатоскорботне життя, усвідомить, що це не сусід його хворий на гріх, що не на ближнього або далекого має негайно обрушитися караючий меч Божого Правосуддя! Щоб хворого можна було зцілити, він сам має зрозуміти, що більше за всіх інших потребує спасіння і зцілення! І це не через якогось невідомого іноземного лиходія-терориста, а через мене і тільки через мене світ гине і «всі істоти разом стогнуть і мучаться донині» (Рим. 8:22)!
Якщо ми колись усвідомимо це, якщо ми зрозуміємо, що Людина, на яку так довго чекала наша скорботна душа, вже прийшла, усе вже зробила, вже воскресла, тоді і в нас з’явиться надія воскреснути разом з Ним. Амінь.
Христос воскрес!
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про розслабленого