Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 5-ту Неділю після Пасхи . . .

У неділю самарянки, п’яту неділю після Пасхи Господньої, у читанні з Книги Діянь чуємо про поширення раннього християнства. Гоніння стали для деяких учнів Христа безпосереднім поштовхом до виходу поза межі Юдеї та Галилеї. Оскільки після смерті Стефана стало небезпечно залишатися у своєму народі, проповідуючи Христа, то деякі з учнів вирушили подалі від Єрусалиму. Вийшовши поза межі своєї землі, не всі, однак, були готові вийти поза межі свого народу, тому й проповідували Христа лише юдеям.

Інші ж натомість, що опинилися у великому місті (Антіохії), бачачи, що юдеї – лише невелика частка населення того міста, і знаючи благовоління Боже до всіх людей, наважилися проповідувати язичникам – грекам. Каже Книга Діянь, що проповідь ця була справді успішною, а Єрусалимська Церква вислала довіреного учня (Варнаву) підтримати на дусі молоду спільноту. Варнава ж, прийшовши в Антіохію та побачивши велике число новонавернених, вважав за необхідне покликати з Тарсу апостола Павла (Савла), щоб краще утвердити у вірі антіохійських вірних.

Святий Павло, прибувши до міста, разом з Варнавою навчав людей протягом всього року і саме в Антіохії, каже Книга Діянь, послідовників Христа почали називати християнами. Антіохійські християни швидко усвідомили свою єдність з матірною Єрусалимською Церквою, а водночас суть служіння братам, адже висилають в Юдею через руки апостолів матеріальну допомогу (у часі голоду).

Книга Діянь показує нам образ правдивих учнів Христа – християн. Вони здатні вийти поза межі своєї землі, а навіть поза межі середовища своїх співвітчизників. Вони радіють, коли бачать ласку Божу, підбадьорюють інших «триматися Господа рішучим серцем», вони люди добрі, повні «Духа Святого та віри». Вони навчають своїм словом та поставою силу людей і присвячують усе своє життя Богу. Вони вдячні, єдині в Дусі, співчутливі до потреб інших. Вони називають себе іменем Христа. Такий образ християн змальовує автор Книги Діянь.

Як колись антіохійські люди, так і ми сьогодні, наслідуючи їх, називаємо себе християнами. Але не завжди ми наслідуємо добру поведінку ранніх християн. Нам зручніше не виходити поза межі своєї землі і народу, не турбувати нікого своїми роздумами про віру, не мати рішучого серця, не підбадьорювати інших, не допомагати іншим, не перебувати з ними в єдності. Нам якось зручніше дбати про власні інтереси. Але хіба образ християн може змінитися? Хіба не того самого Христа ми наслідуємо, що й люди першого століття?

Роздуми над недільними читаннями