«І обличчя Свого не ховай»
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
«І обличчя Свого не ховай від Свого раба, бо тісно мені» (Пс. 69:18) – так звертався пророк Давид до Бога, коли «скорбота і утиск» (Рим. 2:9) несправедливого і обтяжливого гоніння з усіх боків обступили його. Саме словосполучення «раб Божий» у сучасної людини, поневоленої, якщо можна так сказати, своєю власною безмежною свободою, викликає рішучий спротив і відторгнення.
«Що це у вас, у християн, усе «раб» та «раб», ми усі давно вже люди вільні» – таке часто можна чути від тих, хто від Церкви далекий і тому, звичайно, не розуміє, що соромно бути рабом творіння, в якому б вигляді це творіння не з’являлося, але «гідно і праведно» бути рабом, робітником Творця! Зате і ми, православні, якось дуже вже легко відносимо до самих себе це найпочесніше звання у світі: «раб Божий». А тим часом, щоб мати право іменуватися «рабом Божим», треба неабияк «служити Господу» (Пс. 2:11), а не самому собі, не своїм «пристрастям і похоті» (див. Гал. 5:24). Таким чином, раб Божий – це просто святий!
Раб може служити своєму панові зі страху або по любові, за миску юшки або заради Вічного Життя. Той же «ангел сатани», який не лише апостола, але і усіх нас «пригнічує» (2Кор. 12:7), вселив грішному людському роду зневажливе, зарозуміле ставлення до самого поняття служіння, і він же запевняє горду душу, що раб не може любити свого пана, а пан – страждати за раба. Але ось, виявляється, ще до того великого моменту, коли Дух Святий у світлиці Сионській зійшов на апостолів, ще до того, як «Цар царюючих і Господь пануючих» (1Тим. 6:15) помер страшною смертю за рабів Своїх, знайшовся язичник, який хвилювався за свого слугу, готовий принести в жертву за нього честь римського офіцера, забути пихату гордість завойовника і покірливо схилитися перед убогим галилейським Мандрівником, не сміючи навіть попросити Його про здійснення дива зцілення.
Пан просить за раба, римський сотник благає про свого слугу, як би пророча про велику Жертву, яку принесе Син Божий на Голгофі, як би передбачаючи слова Христові, сказані напередодні Своїх Страстей на Тайній Вечері: «Царі народів панують над ними, і ті, хто володіє ними, доброчинцями звуться. Ви ж не так: але більший між вами хай буде як менший, а старший – як слуга. Бо хто більший: чи той, хто возлежить, чи той, хто услуговує? Чи не той, хто возлежить? А Я посеред вас, як слуга» (Лк. 22:25-27).
Як схожі ці слова римського офіцера, що просить про свого слугу: «Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає … але промов тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8:6,8), як схожі вони на слова молитви Первосвященика Спасителя, про яку повідав нам Євангеліст Іоанн Богослов: «Я за них благаю, – не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої» (Ін. 17:9)! Не за змістом, звичайно, схожі, але за дивним духом жалісливої любові і співчуття. Блаженний раб, що має такого пана! Блаженний і кожен з нас, бо якщо ми насправді раби Божі, то нам нічого боятися, нічого панікувати: «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31)
Адже Бог – за нас! Бо не за каміння, не за галактики, не за ангелів, не за яке інше творіння, окрім людини, зійшов на Хрест Син Божий. І нам, хто найбільше боїться «пітьми непроглядної» і «скреготу зубів» (Мф. 8:12), нам, православним, варто пам’ятати, що це наші пращури прийшли в покров хранителя Церкви Христової, щоб спасти себе і нас, своїх далеких нащадків, що це про нас говорив Христос, коли дивувався з віри язичника: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному» (Мф. 8:11).
Нам треба пам’ятати, що Господь вже приніс Свою спокутну Жертву за нас, і рабам Божим, Його вірним слугам, залишається тільки прийняти її, тільки скористатися благодатними плодами цієї великої Жертви. Нам залишається тільки довіритися нашому Богові, готовому за першим закликом увійти до нашого дому, щоб зцілити нашу душу, щоб і тіло наше, призначене бути вмістилищем «Святого Духа, Який живе у вас» (1Кор. 9:16), зцілене і оновлене Таїнствами Церкви, стало слугою і рабом Духа, а не своїх власних потягів і пристрастей. Саме до цього закликає нас у сьогоднішньому читанні апостол Павло: «Звільнившись же від гріха, ви стали рабами праведности. Бо, коли ви були рабами гріха, тоді були вільні від праведности. Які ж плоди ви мали тоді? Такі, яких тепер самі соромитесь, бо кінець їхній – смерть. А нині, коли ви звільнилися від гріха і стали рабами Богові, маєте плід ваш на освячення, а кінець – життя вічне. Бо відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 6:18-23). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці