Роздуми Марії Яреми, що присвячені євангельському читанню в 6-ту неділю після П’ятдесятниці . . .

Євангельське читання шостої неділі по Зісланні Святого Духа безпосередньо продовжує фрагмент п’ятої неділі. Якщо в попередньому читанні дізнаємося про те, як люди Гадарину прогнали Ісуса, то тут маємо справу з правдивою вірою та водночас з внутрішнім лукавством жителів «Його міста» – Капернауму. Правдива віра належала тим, які принесли розслабленого до Христа. Саме через їхню віру Господь зціляє найперше душу, а згодом і тіло недужого.

Натомість нічого не згадує Євангеліє про віру останнього. З того явно бачимо, яку велику силу має віра і молитва «посередників» перед Господом, тобто тих, які просять за когось (цей євангельський фрагмент чітко наголошує важливість молитви посередництва, яку заперечують християни-протестанти, відкидаючи молитву про посередництво до Богородиці чи святих). Щодо внутрішнього лукавства, то ним наповнилися серця місцевих книжників, які закидали Христові гріх хули. Серцевідець негайно звершує чудесне оздоровлення тіла розслабленого, всім наявне, щоб ніхто не зміг сумніватися в оздоровленні душі, що нікому, крім самого Бога, не могло бути явне.

«Навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх?» – запитує Господь книжників. А з ними і також нас. Бо чи не лукаве ми думаємо, дивлячись на вчорашніх грішників, що нині стоять з нами в храмі? А хіба не лукаве ми думаємо про тих, що нині явно грішать, а проте також, як і ми, переступають поріг храму та беруть участь у таїнственному житті Церкви? А невже не лукаве ми думаємо, якщо хтось досягає вищих духовних вершин, ніж ми самі, будучи перед тим одним із нас? Чи не лукаве ми думаємо про себе самих, вважаючи себе кращими бодай за одного з тих, що навколо нас? Чи не лукаве ми думаємо, коли Христос знову і знову комусь з тих, що, здавалося б, є найбільшими грішниками, каже: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої»? Чи не лукаве ми думаємо, коли Господь возводить когось із тих, що здавалися пропащими, до фізичного здоров’я і благополуччя, до матеріального достатку і до всіх благ, кажучи йому: «Встань… та йди!» Чи не лукаве ми думаємо, дивлячись на чиєсь несподіване спасення, вважаючи в глибині серця, що не хтось інший, а лише ми його варті? Чи не багато такого лукавства в наших серцях?

«Що легше сказати?» – питає нас нині Христос. Сказати: «Він є грішником» чи «Господи, зціли його»? Сказати: «Вона веде грішне життя, напускаючи вид побожності» чи «Боже, будь милостивий до мене, грішного»? Що легше сказати? Що легше подумати: лукаве чи чисте і праведне?

Роздуми над недільними читаннями