Проповідь священика Гліба Козлова в Шосту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Минулої неділі ми чули євангельську розповідь про зцілення гергесинських біснуватих, коли усе місто, бачачи диво, що відбулося, просило Ісуса відійти «від їхнього краю» (Мф. 8:34). І от, Спаситель на це прохання входить у човен, переїжджає на інший берег озера Галилейського і зціляє розслабленого. На мовчазне прохання тих, хто з вірою приніс його до Ісуса. Також як у країні Гергесинській, Бог зберігає за людиною свободу вибору, «дарує честь бути причиною» і чинить за волею людською.

І також як у Гергесі, знаходяться ті, кому своя воля, своє розуміння, своя людська логіка зрозуміліша і дорожча, ніж неспокійна Божа присутність.

Якщо вас хтось образить, а я скажу кривдникові, що прощаю його, ви, ймовірно, подумаєте, що я несповна розуму. Людська логіка свідчить, що прощати образи і гріхи може лише той, проти кого вони скоєні.

Тому в деяких релігійних системах гріх проти людини вважається тяжчим, ніж проти Бога. Адже людина може поїхати в далеку країну або просто померти і тоді нікому вже буде простити образу, ніхто інший не зможе відпустити ці гріхи. А Бог вічний і тому в того, хто грішить проти Нього, завжди є можливість покаяння.

Так само, ймовірно, думали і книжники із сьогоднішнього євангельського читання. Раз Ісус не був, наскільки відомо, колись скривджений принесеним розслабленим, отже, Спаситель говорить про прощення гріхів, здійснених проти когось іншого. Якщо – проти інших людей, отже відбувається очевидне порушення логіки, причинно-наслідкових зв’язків. Якщо ж Він прощає гріхи від Божого імені, то це можливо тільки в одному випадку – якщо Він – Бог і є. Через те книжники і звинувачують Ісуса в богохульстві, у привласненні Собі божественної гідності, у привласненні права, яке належить тільки Богові.

І тут вони припускаються відразу декілька помилок. По-перше, вони, зі своєю високою ученістю, не бачать того, що, хай і без вагомих богословських обґрунтувань, але зрозуміли ті, що З ВІРОЮ принесли розслабленого. Того, що Ісус – не лише людина, але і Бог, а тому, звичайно, має право відпустити страждальникові його гріхи. По-друге, вони забувають, що всякий гріх, навіть той, що скоєний проти ближнього – це гріх і проти Бога. Думається навіть, що проти Бога в першу чергу, адже гріх завжди егоїстичний, завжди віддає перевагу собі, своїй вигоді, а не іншого, а тому протилежний до любові, і, оскільки «Бог є любов» (1Ін. 4:8), то протилежний до Бога, спрямований і коїться проти Нього. Нарешті, по-третє, вони на відміну від простого народу, не можуть повірити, що Бог може дати «таку владу людям» (Мф. 9:8), що вони зможуть відпускати чужі гріхи. Повірити в те, що Бог може зробити таке диво «не без нас». Зрозуміло, що саме Бог дає людині цю владу, що звільнення від гріха здійснюється всякий раз Божою силою, але при цьому розслаблений зціляється і від гріха і від давньої хвороби, бо Ісус бачить «віру їхню» (Мф. 9:2).

І тут важливо, чи буде наша віра лише холодною констатацією, що не змінює наше життя, або ж віра ця проявлятиметься в діяльних зусиллях співпраці Богові, у зусиллях не зводити життя до «свинячого стада» свого егоїзму, у спробах простити ближнім завдані нам образи, у реалізації Божого дару прощення, припинення гріха.

Іншими словами, чи використаємо ми нашу віру як гергесинці, які бачили диво, але прогнали від себе Спасителя, або як народ, який «побачивши це, здивувався і прославив Бога, Який дав таку владу людям» (Мф. 9:8). Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці