Проповідь священика Гліба Козлова в Дванадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» – запитує Христа юнак, а разом з ним, гадаю, і кожен з нас. Що я можу зробити, щоб виконати задум Творця про мене, щоб стати якщо вже не святим, так хоч би трохи менш грішною, трохи кращою людиною?

Відповідь проста – дотримуй заповіді. Але тільки чесно, серйозно.

Тобто треба змінитися, почати за цими заповідями жити, іншими словами – покаятися, стати іншим – любити не тільки себе, але і ближнього. Забути про себе, не чекати чогось для себе.

І ось тут виявляється, що заповіді ми часто намагаємося виконати, щоб стати краще у власних очах і в очах оточення, в очах Божих, нарешті. Тобто для того, щоб щось отримати, придбати. І дивуємося, чому так погано це в нас виходить, чому ми не стаємо кращими і досконалішими.

А все через те, що мета заповідей, та й всього життя, не отримати, а віддати.

Адже багатство – це те що маєш, «моє». І це далеко не лише багатство матеріальне, не мільйонні банківські рахунки і елітна нерухомість. Це те, що ми вважаємо своїм, собі приписуємо. І часто це – думка про свої достоїнства і досконалість, яких якщо і немає прямо зараз, то ми повинні докласти зусилля і їх досягти. Ну хоч би – досягати, покращуватися якось.

Заповіді ж – не про те як отримати, а про те як віддати. Кінець кінцем – не про нас, а про любов до ближнього. Якби вони мали щось дати нам, це були б «технології особового зростання», тоді як вони – закони життя вічного, закони любові.

Може, тому так погано в нас виходить жити за заповідями, що ми намагаємося їх виконати, обернувшись до себе, чекаючи від їх виконання не радісної зустрічі з Богом і ближнім, а якогось «духовного росту» для самих себе. А ріст цей можливий тільки як результат любові, як «побічний продукт» звернення до ближнього. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам», – каже нам Спаситель.

Іншими словами, коли ми чуємо Боже веління не вбивати, важливо зрозуміти, що мета цього веління не стільки в тому, щоб я не був вбивцею, скільки в тому, щоб я жалів і прощав ближнього, усвідомлював цінність його життя, недозволенність мені розпоряджатися цією цінністю; вимога не перелюбствувати націлена в першу чергу не на досягнення моїх стриманості і цнотливості, а на збереження сімейного миру ближнього, і от тільки якщо докладати постійних і серйозних зусиль для збереження цього миру іншої людини, звичка приборкувати свою похіть може прийти і до мене; «не кради» сказано не для збереження моєї бездоганної репутації, а для того, щоб я присоромився засмутити ближнього крадіжкою; «не лжесвідчи» – не для того, щоб уславитися чесною людиною, а тому що від хибного свідоцтва погано буде тому, хто оббреханий; «шануй батька і матір» – не заради права називатися «Хорошим сином», а заради любові до батьків; і нарешті Спаситель узагальнює усі ці заповіді в одну, що пояснює сенс усіх попередніх: «Люби ближнього твого, як самого себе».

Юнак, який гордиться своєю «праведністю», вважає, що виконав усі ці заповіді. І ймовірно, він і справді не вбивав, не крав і не вимовляв хибних свідчень. Але не робив він цього не з любові, яка бачить своє благо в благу іншого, а для придбання до вже наявного багатства, до того, що він вже «зберіг від юності своєї», ще і того, чого «бракує йому» – життя вічного. Зрозуміло, що так нічого в нього не вийде. Не виходить і в нас. Адже блаженні не ревні і скрупульозні виконавці закону, яким, як відомо «не виправдається … ніяка плоть» (Рим. 3:20), а «блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5:3).

«Почувши це, ученики Його дуже здивувались і сказали: так хто ж може спастися?» І вони праві, адже якщо мета усіх, навіть найкращих, зусиль у житті – моя особиста досконалість, досягти любові неможливо. Мені просто ніколи буде думати про інших, я буду зайнятий лише собою. Після гріхопадіння людина стала егоцентричною, усе, навіть виконання Божих заповідей, співвідносить тільки із собою і не має сил змінитися. Але тому нам і потрібен Спаситель, тому нам і сказано про блаженство убогих духом, про блаженство тих, хто не покладається на свої багатства, що надія наша не на наші достоїнства і праведність, а на милість Божу. І «Ісус, поглянувши, сказав їм: людям це неможливо, Богові ж усе можливо». Амінь.

Автор:  священик Гліб Козлов

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці