Проповідь священика Гліба Козлова в Двадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Подавець життя – Бог. Життя не лише біологічного, тваринного, але і того, що розуміється набагато ширше – життя як радісне і осмислене буття, як дивний дар, в якому нам відкривається Сам Дарувальник.

Але створена вільною людина, спокусившись на заклик стати «як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3:5), намагається поставити в центр всесвіту, в основу усього – саму себе. Намагається підмінити собою Бога. Відвернувшись від джерела життя і радості, людина, усі ми, ці життя і радість втрачає, прирікаючи себе і усіх своїх нащадків на смерть і страждання.

Дерево пізнання добра і зла назване так недаремно, адже порушивши заповідь, Адам пізнає зло. Зло, якого Бог не творив. Пізнає, тобто з’єднується, зріднюється із злом, і це пізнання стає частиною людської природи, спотворює її особу. Віднині грішник вважає мірою усіх речей, суддею усього – самого себе. Тому і вихід зі свого сумного стану і вирішення найважливіших питань людина шукає сама в собі, у своєму розумінні. І, звісно, не просто не знаходить, а навіть і той шлях, ті орієнтири, які дає Бог, перетлумачує по-своєму, неправдиво. І ось вже не приймаємо ми даних згори життєвих обставин, неочевидним для нас стає Боже одкровення, і навіть заповіді, призначені для захисту від гріха і смерті, перетворені на закон, що мертвить. Але навіть у такому відчайдушному засліпленні не залишає нас Господь.

Ми чули сьогодні про воскресіння сина бідної вдови. Ісус не просто повертає покійному життя, він повертає наїнським жителям істинну реальність, реальність того, що смерть не владна над вічністю, що «влада над усякою плоттю» (Ін. 17:2) належить Богу. Спаситель воскрешає сина вдови і наїнські жителі хоч і жахаються, стикаючись з тим, що «мертвий сів і почав говорити», але і «славили Бога, кажучи», що «Бог відвідав народ Свій» (Лк. 7:16).

Але чуємо ми сьогодні і про інше воскресіння. Найосвіченіший юдей, що чесно жив відповідно до свого розуміння правди і закону, чоловік, який «перевершував у юдействі багатьох ровесників …будучи надмірним ревнителем батьківських …передань», саме він, апостол Павло говорить сам про себе, що він «обраний не людьми і не через людину, але Ісусом Христом і Богом Отцем, Який воскресив Його з мертвих» (Гал. 1:1). І пояснює далі, що «що Євангеліє, яке я благовістив, не є людське; бо я прийняв його і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа, … коли …Бог, Який обрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, благоволив відкрити в мені Сина Свого, щоб я благовістив Його» (Гал. 1:11-16).

Умовою воскресіння, входження в життя, і життя істинне, вічне, стає не логіка або висновки, навіть не «правильні» дії в житті тимчасовому, земному, а пізнання, зустріч із Самим Подавцем життя. І дається ця зустріч не як подяка за наші достоїнства і заслуги, а виключно по милості Божій.

Апостол каже нам, що Євангеліє – не людське вчення, а Боже одкровення, Блага Звістка – не від людини, а для неї. І якщо ми відгукнемося на цей заклик, спробуємо хоч ненадовго припинити жити лише своїм розумом, переробляти усіх і усе за своїм розумінням, спробуємо за тимчасовими тяготами і скорботою побачити люблячу вічність, тоді, можливо, ми нарешті помітимо, що Господь вже зглянувся не лише над наїнською вдовою, але і над нами, і саме нам промовляє – «не плач». Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці