Божою волею є життя людини (Лк. 7:11-16)
Роздуми Марії Яреми, що присвячені євангельському читанню в 20-ту неділю після П’ятдесятниці . . .
У двадцяту неділю по Зісланні Святого Духа чуємо в читанні Євангелія розповідь про воскресіння сина вдови із Наїну. Великий знак великого Божого милосердя. Господь покликав до вічності сина цієї вдови, покликав у свій час і пору, як раніше покликав і її чоловіка. Бог не помиляється у Своїх присудах і не змінює Свою волю. Як тоді пояснити те, що Христос як Бог спочатку кличе юнака увійти через смерть до потойбіччя, а потім оживляє його, наче змінюючи Свій присуд? Хіба не Його волею цей отрок незадовго до того помер, а тепер хіба не Його волею стає живим? Але чи волею Божою смерть увійшла у світ?
«Бог створив людину для нетління і зробив її образом вічного буття Свого; але заздрістю диявола ввійшла у світ смерть, і зазнають її ті, що належать до наділу його», – кажуть нам тексти Святого Письма (Муд. 2:23-24). Волею Божою є час переходу людини, що гріхом стягнула смерть, із землі до вічності, хоча Його волею не була смерть людини. Волею Бога є життя людини, бо людина сотворена, щоб жити. Але після того як смерть увійшла у світ через заздрість диявола та волю людини, волею Бога є покликати людину до вічності в час найсприятливіший для її спасення.
У випадку, однак, наїнського отрока чи дочки Іаїра, чи Лазаря, чи старозавітних та інших новозавітних померлих, що їх повернуто було Божою волею до земного життя, смерть як час переходу двічі зустрічала їх. Першого разу, щоб виявилася велика любов Божа до людей, до тих, що сумували і плакали за померлими, як також і до самих померлих, які, мабуть, зовсім переосмислили своє життя після такого досвіду, а другого разу – щоб остаточно ввести останніх у вічність.
Христос, чуємо у Євангелії двадцятої неділі по Зісланні Святого Духа, «зглянувся» над жінкою-вдовою. Бог милосердиться над людиною, що страждає, не допускає її надмірного страждання. Можемо запитати:; чому Бог допустив, аби ця жінка так страждала, якщо у Своєму провидінні призначив інший час для остаточного переходу юнака у вічність? Але чи радість по воскресінні сина не перевершувала незрівнянно смутку матері через його смерть? Невже ця радість не була вартою смутку? Чи життя матері і сина осмислювалося б ними у глибинний спосіб, якщо би не було цієї смерті і цього воскресіння? Бог дає людині лише найкраще. Кличе її до життя в найкращий для неї час, кличе її у вічність у найкращий для неї час, чинить для неї чуда і знаки в найкращий спосіб. Бо Він благий і чоловіколюбець.