Літепліть і гарячість (Гал. 1:11-19)
Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 20-ту неділю після П’ятдесятниці . . .
У читанні Апостола двадцятої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо коротку розповідь апостола Павла про його досвід покликання до християнства та перші роки життя в Христовій вірі. Найперше апостол повідомляє про причину свого бажання розповісти про те, як його покликав Бог. Такою причиною є не що інше, як бажання запевнити галатів, що Євангеліє, яке він їм звіщає, йому, Павлові, передав сам Бог – і це не просто якась людська історія. Святий апостол стверджує, що саме Христос об’явив йому те, що він об’являє галатам і всім народам.
Далі Павло роз’яснює деякі деталі. Згадує, що переслідував Церкву, оскільки ревно дбав про юдейство (юдейство вважало християн небезпечною сектою, яку треба подолувати). Але Богові угодне було об’явитися Павлові і радикально змінити його погляди. Знаємо з Книги Діянь, що це сталося по дорозі до Дамаску, куди мандрував Павло, щоб переслідувати християн. З Послання до галатів ми, однак, дізнаємося, що апостол безпосередньо після того, як його покликав Бог, не вважав за необхідне з кимсь радитися щодо прийняття нової віри чи відвідувати апостолів, щоб від них навчитися про Христа. Верховного апостола, тобто апостола Петра, св. Павло відвідав лише по трьох роках після свого покликання. Як також мав нагоду запізнатися і з Яковом. Що ж хоче цим сказати апостол Павло? А те, що Євангеліє він перейняв не від когось з апостолів чи учнів Христових але що сам Бог протягом того часу, що він, Павло, перебував в Арабії і Дамаску, об’явив йому свою Благу вість.
Чому Бог покликав саме Павла стати «апостолом народів»? Чому цього запеклого прихильника юдаїзму, а не когось з віруючих, хто не мав на своїй совісті жорстокого гоніння Церкви? Бо Павло ніколи не був людиною літеплою, але гарячою. Він сам каже про себе, що «перевершував у юдействі багатьох ровесників». Якщо його ровесників не надто хвилювало поширення християнства, яке руйнувало впливи юдаїзму, то Павла це заторкнуло до глибини єства, бо йому боліло, що віру його батьків хтось розхитує зсередини. Саме тому, що він не був байдужим, але щирим, Бог зволив об’явити йому Свого Сина. І як перед тим Павло «перевершував у юдействі багатьох ровесників», так тепер став перевершувати своїх ровесників у християнстві, а навіть більше, перевершував апостолів, які були перед ним. Його гарячість видно навіть з того, що він «не пішов у Єрусалим до тих, що стали апостолами раніше», а всім серцем прийняв Христа і сподобився від Нього божественних повчань. Бог не лише св. Павла вибрав «від утроби матері» і «покликав благодаттю Своєю» звістувати Євангеліє, що не від людей. Але також нас у різний спосіб і різною мірою Бог вибрав і покликав до проповідування Його Сина.
Не будьмо літеплими, бо таким Бог противиться, «викидає з уст своїх» (див. Одкр. 3:16), але будьмо гарячими, палкими в любові до Бога. Бо такі, навіть якщо помиляються через незнання, не будуть відкинені, як Павло не був відкинений. Натомість літеплі є байдужими у всьому: і в правдивій вірі, і в неправдивій. Для них це остаточно не має значення. Ніколи літеплий християнин не є Богові миліший, ніж гарячий атеїст. Навпаки. Бо той, хто гарячий у невірі, може легко стати гарячим у вірі, а той, хто байдужий, взагалі не здатний гаряче любити. Байдуже християнство є великим абсурдом і, на жаль, дуже поширеним.