Два Господніх дива і сповідання (Мк. 5:21-43)
Знову святий євангеліст Марко зображує перед нами Господа Ісуса Христа в усій величі Його сили і могутності. Знову в двох епізодах проявляється Його божественна влада не лише над людськими недугами, але і над смертю, і, як завжди, дивовижні прояви цієї влади пройняті духом діяльної любові до людини, відбиток якої лежить на усьому житті Спасителя.
В одному плані ці два дива, згідно опису євангеліста, характерним чином розрізняються між собою, і ця риса відмінності заслуговує бути відміченою.
При воскресінні дочки Іаїра, начальника синагоги, Господь, наслідуючи Свій звичай, як це проявляється в більшості Його дивовижних діянь, прагне зберегти все в таємниці.
По-перше, з усього величезного натовпу, який супроводжував Його, Він бере тільки Петра, Якова та Іоанна, Своїх найближчих і найулюбленіших учнів, і не дозволяє більше нікому йти за Собою.
Прийшовши в будинок Іаїра, де вже зібралися родичі і знайомі померлої, «Він же, виславши всіх, бере з Собою батька й матір дівчини і тих, що були з Ним, і входить туди, де лежала дівчина». Воскресивши померлу, Він строго наказує, «щоб ніхто про це не знав» (Мк. 5:40,43).
Таким чином, євангеліст тут тричі відмічає прагнення Господа здійснити диво таємно, щоб не викликати шуму і пліток у народі.
При зціленні кровоточивої Господь, навпаки, примушує жінку, що отримала зцілення і сховалася в натовпі, публічно засвідчити перед усім народом про диво, здійснене над нею.
Бідна хвора, яка витратила усі свої статків на лікарів, хотіла отримати зцілення непомітно, доторкнувшись у натовпі до одягу Ісуса Христа, але Господь не дозволив їй сховатися і, «негайно Ісус відчув у Собі, що вийшла з Нього сила, звернувся до народу і сказав: хто доторкнувся до одежі Моєї?» Учні заперечували Йому, що в натовпі, який тіснив їх з усіх боків, запитувати про це дивно. Але Ісус все-таки шукав очима ту, яка це зробила. Тоді жінка, бачачи, що вона не може сховатися, «зі страхом і трепетом підійшла, впала перед Ним і сказала Йому всю правду» (Мк. 5:30,33).
Господь як серцевідець, звісно, знав і міг відразу вказати в натовпі на того, хто доторкнувся до Нього, але Він хоче, щоб зцілена жінка сама визнала і сповідувала перед народом диво, що сталося з нею.
Навіщо? Поза сумнівом, у даному випадку відкрите сповідання дива було потрібне для тих, хто супроводжував Господа. Сам Він у людській славі не мав потреби і її завжди уникав, але в натовпі, що оточував Його, необхідно було зміцнити віру. Цього передусім потребував сам Іаїр, особливо зважаючи на майбутнє диво воскресіння його дочки. Слабку віру начальника синагоги чекало велике випробування: смерть улюбленої дочки, яку, йдучи, він залишив важко хворою, але ще живою. Звістка про цю смерть мала привести його у відчай, і для того, щоб у цю хвилину в нього міг зберегтися промінь віри в могутність Господа і надія на Його допомогу навіть у таких безнадійних обставинах, для цього треба було, щоб він сам був свідком незвичайної, чудотворної Господньої сили.
Ось чому Господь зажадав від кровоточивої жінки відкритого визнання здійсненого над нею дива.
Можливо, що саме завдяки цьому віра Іаїра витримала випробування, і, коли нещасному батьку, пригніченому сумною звісткою про смерть дочки, Господь сказав: «Не бійся, тільки віруй», – той у спогаді про незвичайну подію з кровоточивою знайшов підкріплення для своєї віри, і диво воскресіння могло, таким чином, здійснитися.
Цим шляхом сповідання і відкритого свідоцтва про явлення сили Божої в житті людей і зміцнюється в людстві віра в Бога і в Його силу, а в той же час росте і розширюється коло осіб, що становлять Церкву Христову. «Але як покликати Того, в Кого не увірували? Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника?… Отже, віра від слухання…» (Рим. 10:14,17), – каже апостол Павло.
Отже, відкрите сповідання віри в Бога в багатьох випадках є для християнина обов’язком, і відмова від такого сповідання часто рівносильна зраді Христові.
«Кожного, хто визнає Мене перед людьми, – каже Господь, – того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10:32-33).
Особливо в часи загального занепаду віри або переслідування релігії важливе і потрібне сповідання. Приклад однієї мужньої людини, яка відкрито, незважаючи на кепкування і гоніння, сповідує віру в Бога і Господа Ісуса Христа, підтримує її в слабких серцях, що хитаються, і зміцнює боязкі душі на подвиг захисту релігії і страждання за ім’я Христове. У такий важкий критичний час зрада Христу і зречення від Нього стає особливо ганебними.
Яким важким гріхом здається нам зречення Христа апостолом Петром у хвилину небезпеки, коли Господь, узятий під варту, перебував у руках Своїх гонителів, які били і ображали Його, і коли серед цих страждань біля Нього не було жодної душі, яка співчувала Йому, окрім двох учнів, що загубилися в натовпі. Таке становище накладало на учнів особливі зобов’язання мужньо і твердо виразити свої симпатії до божественного Страждальника, бо серед загальної ненависті і презирства це було б для Нього розрадою. Недаремно розбійник, що зробив це на хресті, заслужив прощення і милість Господню. А почути в таку хвилину з вуст улюбленого учня зречення від Себе: «Не знаю Чоловіка Цього» (Мк. 14:71) хіба це не означало для Господа знайти у Своїй переповненій чаші страждань ще зайву краплю гіркоти? І коли «обернувшись, Господь глянув на Петра» (Лк. 22:61), як багато говорив цей сумний погляд! Петро не міг забути цей погляд усе своє життя, і щоразу, коли співав півень, він гірко плакав, згадуючи своє зречення.
Сповідання і поширювало віру; на крові мучеників зростала і розквітала Христова Церква. Віки відкритих гонінь і мук за віру Христову минули. Але розвиток і подальше зміцнення Церкви Христової як і раніше вимагало сповідання мужніх і сильних духом людей, бо боротьба злої сили проти Церкви не припинилася, але прийняла лише інші форми: до насильства приєдналися підступність і обман. Наставала епоха єресі.
І в цей час ми бачимо знову цілу низку стійких борців за віру істинну, що захищали Церкву сміливим, сильним, прямим словом, не звертаючи увагу на небезпеки, що загрожували їм.
От Афанасій Великий. Його прославила боротьба з аріанством, першою спробою лукавого розуму спростувати православне вчення про боголюдство Христа, оголосивши Його творінням. Майже усе своє життя святий Афанасій боровся з цією єрессю, що приймала часом загрозливі розміри. Бували моменти, коли гнане православ’я покоїлося майже на одному Афанасії. Значну частину життя він провів у вигнанні, але ніщо, жодні буревії його не сокрушили. Він зберіг і передав наступним поколінням віровчення в непорушній чистоті.
Далі епоха іконоборства. Це було гоніння не лише проти ікон, але і проти чернецтва, проти церковних встановлень, проти усього, що накладає вузду на пристрасті. Гоніння, підтримуване декількома імператорами поспіль, велося з озлобленою жорстокістю, без вибору засобів. І лише маленький гурт вірних Церкві людей, які сміливо стали на захист древніх встановлень, відстояли шанування ікон.