Сила і важливість сповідання в наші часи
А як потрібне нині сповідання! Яке велике значення в житті Церкви іноді має відкрите сповідання віри або сміливе слово викриття неправди навіть однією мужньою людиною.
У 1439 році римо-католицький папа склав план так званої унії, або об’єднання зі Східно-православною Церквою, прагнучи підпорядкувати її своєму впливу і пануванню. З цією метою був скликаний Собор у Флоренції, на який були запрошені представники Православної Церкви. Немало знайшлося серед них зрадників, які погодилися прийняти унію, що надавала католицтву владу над православ’ям. Але один ієрарх Східної Церкви, Марко Ефеський, людина усіма шанована за свою щирість, чесність і відданість вірі, відмовився підписати акт про з’єднання Церков. І такий був вплив і повага, якою він користувався, що римський папа, дізнавшись, що в соборних протоколах немає підпису Марка, вигукнув: «Ну, так ми нічого не зробили!» Він був правий: флорентійська унія не привела ні до чого.
От що означає іноді стійкість однієї людини! Особливо важливі приклади стійкої віри і відкритого сповідання для молоді, яка часто шукає і не знаходить опори у своїх релігійних спрямуваннях. Уявіть собі хлопчину, який опинився в невіруючому середовищі. Можливо, у його душі і є правильні засади віри, закладені ще в сім’ї, але ж усе це, весь його духовний світогляд перебуває лише в стані формування і тому нестійкий. Негативні враження повної байдужості до віри або легковажної критики лізуть з усіх боків на незміцнілий мозок, і крапля по краплі зникає дитяча віра. Для такого юнака знайти опору для боротьби з навколишньою релігійною холодністю в прикладі свідомо віруючої людини – велике щастя.
Якщо від цих образів великих і малих сповідників ми перенесемо увагу на своє життя, то, напевно, знайдемо іншу картину. Ми не лише не вважаємо за потрібне відкрито сповідувати свою віру, але, навпаки, часто ретельно приховуємо свої християнські переконання, неначе соромлячись їх. Багато людей, які звиклі осявати себе хресним знаменням, проходячи повз храм, іноді бояться зняти шапку і перехреститися, якщо на них дивляться або якщо зблизька вони помітять знайомого невіруючого насмішника. Якесь дивне боягузтво, навіяне поза сумнівом духом лукавим, опановує їх іноді! Здатися смішним в очах цього скептика-неука, що красується модним лібералізмом переконань, – це жахливо!
Трапляється іноді, що у веселому товаристві розповідають так званий смішний анекдот, повний найбільш обурливого блюзнірства, і ніхто з присутніх не зупинить оповідача, не висловить свого обурення проти образи релігійного почуття. Кому не доводилося чути блюзнірських пародій на кшталт «Створення світу» або «Історії потопу»? І треба зауважити, що ці пародії не з найгірших. Останнім часом з’явилися оповідання і анекдоти, богохульство яких ще моторошніше і страшніше. Складені фарси і комедії в такому ж роді, які розповідаються відкрито, на сцені… І православні люди усе це слухають мовчки, а іноді хихикають і аплодують… Не шануємо ми своєї релігії!
Особливо в наш лукавий час, коли проти православ’я ведеться такий запеклий похід, усе більше з’ясовується, як мало ми дорожимо вірою своїх предків. Широкою хвилею розливається відступництво, захоплюючи не лише молодь, але іноді і літніх людей. Зраджують Православ’ю і Церкві надзвичайно легко, з найменш незначних причин. Бажання кар’єри, боязнь утисків, службовий стан, зухвалі кепкування, легковагі quasі-наукові доповіді, – усе це визнається вибачним приводом для відступництва, принаймні, зовнішнього. Якщо порівняти з цим настроєм силу віри перших християн епохи гонінь, то порівняння це буде далеко не на нашу користь. Як дорожили тоді християнством! Яку сильну, пряму і чесну натуру виробляла ця глибока відданість релігії, і наскільки безсиле сучасне суспільство, що носить християнський ярлик! Як мало в ньому блискіток, не кажу – євангельських, але просто духовних цінностей!
Часто виправдовують себе тим, що зраджують Церкві і Господу Ісусу Христу лише зовнішнім чином, під тиском обставин, а в душі вірні як і раніше.
Але ж Господь каже: «А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10:33). Апостол Павло свідчить: «Вірне слово: коли ми з Ним померли, то з Ним і оживемо; коли терпимо, то з Ним і царювати будемо; коли відречемося, і Він відречеться від нас» (2Тим. 2:11-12). Хіба це не страшно?
Женуть Церкву – повинні і ми нести гоніння. Терпить Христос – повинні терпіти і ми, розділяючи Його страждання, бо «хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10:38), – каже Він. Отже, сповідання для православного християнина нині необхідне і неминуче.
Але тут виникає одне важливе і цілком природне питання: якщо для християнина потрібне відкрите сповідання, то як узгоджувати з цим збереження таємниці духовного життя, що також потрібно від нього, як це ми бачили в попередніх розділах? Адже і Господь, вимагаючи сповідання від кровоточивої жінки, не вимагає цього від Іаїра, але, навпаки, повеліває йому і його родичам мовчати про диво воскресіння дівиці. Отже, і сповідання потрібне не завжди, але лише в деяких, певних випадках.
Цілком вірно, і прочитана євангельська розповідь дає ясну вказівку, коли саме потрібне сповідання.
Коли виступила зцілена жінка зі своїм публічним визнанням дива? Коли від неї цього зажадав Господь.
У цьому полягає відповідь на поставлене запитання і вирішення висловленого нерозуміння.
Сповідання під час гонінь обов’язкове для християнина, коли до цього закликає його Господь, тобто коли обставини складаються для нього таким чином, що йому необхідно виявити перед людьми своє ставлення до Бога: за Христа він або проти Христа.
Обставини нашого життя, усі, до останньої дрібниці, визначаються волею Божою, і якщо Господь ставить людину в необхідність відкрито сповідувати свої вірування, то це і є заклик Божий.
Коли християн перших віків брали під варту і допитували, вони мужньо сповідували свою віру в Христа, але самі мук не шукали.
Самовільний виклик на подвиг сповідання зазвичай пов’язаний з почуттям гордості і зарозумілості, а тому часто буває покараний, бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5:5). Самовільні сповідники, залишені без благодатної допомоги Божої, власними силами не можуть витримати випробування і неминуче закінчують зреченням.
Тому древня Церква ніколи не схвалювала цих ревнощів не по розуму і завжди радила з обережністю і розсудливістю вичікувати ясних вказівок волі Божої, що закликають до мучеництва. Навіть єпископи часто ховалися від мучителів, зберігаючи своє життя для користі Церкви, а християни, які віддали себе самовільно на муки, не зараховувалися до лику святих.
Таким чином, християнин не повинен сам шукати мук, напрошуючись на них, щоб тим не ввести гонителів християнства в сугубий гріх озлоблення і нових злочинів, але, покликаний до сповідання, зобов’язаний взяти на себе цей подвиг.
<< Два Господніх дива і сповідання (Мк. 5:21-43)