Неприйняття Бога через фамільярність (Мк. 6:1-13)
Господь Ісус Христос почав Свою діяльність у Галилеї. Тут, біля Генісаретського озера, знайшов Він Своїх перших учнів і послідовників; тут уперше пролунали вічні слова Божественної проповіді; тут здійснені були перші чудеса.
Галилея в той час була квітучою країною з добре розвиненим землеробством і жвавою торгівлею. Її населення складало плем’я сильне і хоробре, землеробське і войовниче, навіть неспокійне і ревниве до свободи. Його предки із Завулону і Неффалиму залишили блискучу сторінку в історії завоювання Ханаанської землі. Незважаючи на ці великі спогади, повний енергії патріотизм, Галилея, яка не мала знаменитих учених і шкіл, не користувалася анінайменшою повагою в ці часи формалізму і релігійної законності, коли повною довірою користувалися лише книжники і рабини. Жителі Єрусалиму і чисті жителі Іудеї зневажали її. Галилеянин здавався для них істотою неосвіченою, простою і грубою. Вони насміхалися з його говору і вимови.
І проте ця країна заслуговувала набагато кращої репутації. Тут сильною була вірність рідним переданням; любов до свободи не була пригнічена римським ярмом і підтримувала лише жваві очікування Месії – спасителя; серце народу, незважаючи на зовнішню грубість, зберегло чистоту і було сприйнятливе до правди Божої і слів життя вічного.
Господь з перших же кроків Своєї проповідницької діяльності мав тут великий успіх. Народ стікався Його слухати натовпами. Багато хто приходив здалека і тижнями супроводжував його, упиваючись божественними словами. Люди ладні були слухати Його цілими днями, забуваючи про їжу. Віра в Нього, у Його вчення, у Його чудотворну силу зростала з кожним днем, а заразом зростав Його вплив у народі, множилися і чудеса.
Коли з Галилеї Господь захотів перейти у Свою вітчизну, у Назарет, де жила Його сім’я і де були проведені дитячі роки, Він вже користувався гучною славою.
Чутки про Нього лунали далеко. Про Нього говорили як про Великого Пророка, що має велику силу слова і творення чудес. Багато хто готовий був визнати в Ньому Месію. Здавалося, за таких умов назаретяни мали зустріти Його з особливою привітністю і захватом. Адже це був їх пророк, що вийшов з їх середовища, виріс в їх місті, їх слава, гордість, прикраса.
І замість цього ми бачимо абсолютно зворотне явище. У рідному місті Господь був зустрінутий повною байдужістю. Ні Його чудова, натхненна проповідь, повна сили і премудрості, ні дивні чудеса, які Він творив, ні ореол слави, що вінчав Його, не могли збудити в Його співвітчизниках віри в Нього, у Його Божественне послання, так що Він «дивувався невір’ю їхньому». Це тим більш дивно, що назаретяни мали повну можливість самі оцінити вплив Його проповіді і чудотворну силу. Не помічати в Ньому цієї незвичайної сили не було жодної можливості. Але замість того, щоб піддатися чарівливості Його вчення і визнати Його, щонайменше, пророком, вони тільки з подивом запитують: «Звідки в Ньому це? Що за премудрість дана Йому, і що за сили в руках Його?» (Мк. 6:2).
Це питання дозвільної, збудженої цікавості, які ні до чого не зобов’язують і ні до чого не ведуть. Таке ставлення до Нього співвітчизників викликало скорботне зауваження Господа Ісуса Христа: «Не буває пророка без пошани, хіба тільки на батьківщині своїй, і серед родичів, і в домі своїм» (Мк. 6:4).
Як ставилися до Господа Його домашні і родичі, ми вже знаємо. «Брати Його не вірували в Нього», – ділиться євангеліст Іоанн (Ін. 7:5), і вважали просто божевільним. Але і ставлення співгромадян було не кращим. Первинна байдужість і недовірлива цікавість скоро перейшли в лють і відкриту злість, коли проповідь Спасителя торкнулася їх національної зарозумілості. Кінчилося все тим, що вони вигнали Його з міста і хотіли скинути з гори (Лк. 4:29).
Чим пояснити це? Як зрозуміти це неймовірне отупіння совісті і потемніння розуму, що призводить до подібних діянь? Адже не могли вони не знати, що виганяють, в усякому разі, незвичайну людину, вже визнану Великим Пророком у багатьох містах?
Ключем для вирішення цієї психологічної загадки є третій вірш 6-го розділу: «Хіба не тесля Він – казали вони, – син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут, між нами, Його сестри? І спокушалися через Нього».
Вони знали усю сім’ю Господа і ніколи не знаходили в ній нічого незвичайного, не помічали в жодному з її членів навіть особливих дарувань. Самого Ісуса вони знали давно, з дитинства. Часто бачили Його на вулицях міста або біля джерела разом з Матір’ю. Бачили в майстерні, де Він працював під керівництвом престарілого Йосифа. І ніколи їм не спадала думка, що з цього хлопчика вийде щось незвичайне. Він здавався для них таким же, як і усі діти. Вони надто давно знали Його, надто часто бачили Його і надто звикли до Нього.
Цим пояснюється їх ставлення до Нього.
Ми ніколи не цінуємо того, до чого занадто звикли. Звичний предмет вже не збуджує тієї напруженої уваги, з якою ми зустрічаємо новинку. Навіть дивовижне через звичку починає здаватися звичайним. Людина, надто добре нам знайома, не може розраховувати на надто високий рівень нашої поваги і шанобливого здивування, яке ми готові подарувати тому, кого знаємо лише поверхнево, з чуток. Певна доля невідомості завжди підвищує тон ставлення. Жених захоплюється нареченою значно більше, ніж чоловік дружиною. Те ж сталося і з назаретянами: вони настільки звикли до Господа, звикли вважати Його своїм, що, навіть помічаючи в Ньому дивовижне, лише не розуміли, знизували плечима і намагалися знайти усьому природне пояснення. Ось чому вони не повірили в Нього як у Месію і не віддалися Йому усією душею, як це зробили багато галилеян.
Цей же закон діє і тепер у духовному житті.
Для християнина, що присвятив своє життя служінню Господу Богу, завжди є небезпека втратити свіжість свого почуття до Нього завдяки звичці і замінити щире, сердечне служіння формальним, механічним, часто недбалим виконанням релігійних обов’язків.
Це сталося з єврейським народом, якому пророк Ісая кидає важкий докір: «Ось, у день посту вашого ви виконуєте волю вашу і вимагаєте тяжких трудів від інших. Ось, ви поститеся для сварок і суперечок і для того, щоб жорстокою рукою бити інших; ви не поститеся у цей час так, щоб голос ваш був почутий на висоті» (Іс. 58:3-4). Це ж сталося і з керівниками єврейства, книжниками, фарисеями і священиками, яким Господь з гіркотою каже: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру… Ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня» (Мф. 23:23,28). «Знаю вас: ви не маєте в собі любови до Бога» (Ін. 5:42).
Те ж саме, на великий жаль, трапляється нерідко і з нашими священнослужителями. Звикаючи до таїнств і священнодій, вони перестають у них відчувати віяння Святого Духа, втрачають всяке благоговіння до них і усе своє служіння Богу починають обмежувати бездушним і спішним звершенням служб і треб.
Особливо трагічно позначається цей закон звички на наших півчих, церковних прислужниках і дітях духовенства. Мені ніколи не доводилося бачити потворнішої поведінки в церкві, ніж та, яку дозволяють собі півчі і хлопчики, що прислуговують у вівтарі. Це пояснюється саме тим, що, звикаючи до храму, вони починають почувати себе в ньому як вдома і абсолютно забувають про невидиму присутність у ньому Великого, Всемогутнього, Всеправедного Творця.
<< Сила і важливість сповідання в наші часи