Причини безплідного духовного життя
Але і з кожним вірним може статися ця втрата живої віри і живого почуття до Бога, і небезпека особливо велика для тих, хто за своїм становищем зобов’язаний нести тривалу і стомливу працю служіння, гадки не маючи про закони духовного життя і не користуючись вказівками досвідчених людей.
Цей стан духовного здичавіння дуже важкий і небезпечний, бо вийти з нього знову на правильний шлях набагато важче, ніж встати новачкові, який щойно розпочав свій шлях. Перенавчати знову неправильне вивчене завжди важче, ніж заучувати щось нове, ще незнайоме, бо тут доводиться спочатку викоренити усталену звичку, що забирає багато часу і сил. Це – азбука педагогіки. Якщо учневі з музики із самого початку дана неправильна постановка руки і пальців, то звільнитися від цього недоліку і перейти до правильного методу складає згодом дуже великі труднощі. Так само і в духовному житті, і в служінні Богові. Є нещасні священики, які звикли до такої міри недбалого і неохайного звершення богослужіння, що вони вже не можуть, незважаючи на усі старання, виконувати його чинно, з благоговінням. Закореніла звичка перемагає усі зусилля, коли, збагнувши небезпеку свого становища, намагаються з нею боротися. Слова самі собою мчаться вперед, нестримно викидаючи цілі речення, а руки і тіло самі собою проробляють завчені і засвоєні звичкою жести.
Ще гірше, коли людина навіть не усвідомлює, що вона перестала вже бути священиком і молитовником, що вона не більше як розмовний автомат. Тут починає вже відчуватися дія прокляття Божого за недбалість, бо сказано: «Проклятий, хто діло Господнє робить недбало» (Єр. 48:10).
У цьому стані втрати живого відчуття Бога уся зовнішня діяльність, яка має, мабуть, за мету наблизити до Нього людину, засуджена на повну духовну безплідність. Передусім молитва, один з головних засобів духовного життя, перестає бути дієвою. До Бога вона не доходить.
Є стара легенда, що наочно показує нам, якими безплідними іноді бувають наші молитви.
Давним-давно жив один святий старець, який багато молився і часто тужив про гріхи людські. І дивним йому здавалося, чому це так буває, що люди в церкву ходять, Богові моляться, а живуть усе так само погано. Гріха не убуває.
«Господи, – думав він, – невже Ти не чуєш наших молитов? От люди постійно моляться, щоб жити їм у мирі і покаянні, і ніяк не можуть. Невже суєтна їх молитва?»
Одного разу з цими думками він занурився в сон. І здалося йому, ніби променистий ангел, обійнявши крилом, підняв його високо-високо над землею… У міру того, як піднімалися вони вище і вище, все слабкіше і слабкіше ставали звуки, що доносилися з поверхні землі. Не чутно було більше людських голосів, затихли пісні, крики, весь шум метушливого світського життя. Лише іноді долітали звідкись гармонійні, ніжні звуки, як звуки далекої лютні.
– Що це? – запитав старець.
– Це святі молитви, – відповідав ангел, – тільки вони чуються тут!
– Але чому так слабо звучать вони? Чому так мало цих звуків? Адже зараз увесь народ молиться в храмі?..
Ангел поглянув на нього, і скорботним було обличчя його.
– Ти хочеш знати?.. Дивися…
Далеко внизу виднівся великий храм. Дивовижною силою розкрилося його склепіння, і старець міг бачити усе, що робилося усередині.
Храм весь був заповнений людом. На криласі був великий хор. Священик стояв у вівтарі.
Йшла служба. Яка служба – сказати було неможливо, бо жодного звуку не було чутно. Видно було, як дяк, що стояв на лівому криласі, щось читав швидко-швидко, шльопаючи і перебираючи губами, але слова туди, вгору, не долітали. На амвон повільно вийшов величезного росту диякон, плавним жестом поправив своє пишне волосся, потім підняв орарь, широко розкрив рот, і… ні звуку!
На криласі регент роздавав ноти: хор готувався співати.
«Вже хор, напевно, почую…» – подумав старець.
Регент дав знак починати, але як і раніше панувала повна тиша. Дивитися було напрочуд дивно: регент махав руками, притупував ногою, баси червоніли від натуги, тенора витягувалися, високо піднімаючи голову, роти у всіх були відкриті, але співу не було.
«Що ж це таке?» – подумав старець.
Він перевів погляд на вірних, що перебували в той момент у храмі. Їх було дуже багато, різного віку і стану: чоловіки і жінки, літні люди і діти, купці і прості селяни. Усі вони хрестилися, кланялися, багато хто щось шепотів, але нічого не було чутно.
Уся церква була німа.
– Чому це? – запитав старець.
– Спустимося, і ти побачиш і зрозумієш… – відповів ангел.
Вони повільно, ніким не видимі, спустилися в самий храм. Ошатно вбрана жінка стояла попереду усього натовпу і, мабуть, старанно молилася. Ангел наблизився до неї і тихо торкнувся рукою… І раптом старець побачив її серце і зрозумів її думки.
«Ах, ця гидка поштмейстерша! – думала вона. – Знову в новому капелюсі! Чоловік – п’яниця, діти – обідранці, а вона модничає!.. Бач випнулася!..»
Поряд стояв купець і задумливо дивився на іконостас. Ангел торкнувся його грудей, і перед старцем зараз же відкрилися його приховані думки: «…Яка халепа! Продешевив… Товару такого тепер не купиш! Не інакше як тисячу втратив, а може, і півтори…».
Далі виднівся молодий хлопець. Він майже не молився, а весь час дивився наліво, де стояли жінки, червонів і переминався з ноги на ногу. Ангел доторкнувся до нього, і старець прочитав в його серці: «Ех, і хороша Дуня!.. Усім: і обличчям, і звичкою, і роботою… От би дружину таку! Піде чи ні?»
І багатьох торкався ангел, і у всіх були подібні ж думки, порожні, дозвільні, житейські. Перед Богом стояли, але про Бога не думали. Тільки вдавали, що молилися.
– Тепер ти розумієш? – запитав ангел. – Такі молитви до нас не доходять. Тому і здається, що усі вони точно німі…
У цю хвилину раптом чийсь дитячий боязкий голосок чітко промовив:
– Господи! Ти благий і милостивий… Спаси, помилуй, зціли бідну маму!..
У куточку, на колінах, притиснувшись до стіни, стояв маленький хлопчик. У його очах блищали сльози. Він молився за свою хвору маму.
Ангел доторкнувся до його грудей, і старець побачив дитяче серце.
Там були скорбота і любов.
– От молитви, які чутні в нас! – сказав ангел.
Таким чином, наші лицемірні, суто зовнішні молитви до Бога не доходять і плоду не приносять.
«Наближаються до Мене люди ці устами своїми, – каже Господь, – й устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене; але марно шанують Мене» (Мф. 15:8-9). Більше того: така молитва гнівить Бога.
Але якщо довготривале служіння Богові веде до звички, а звичка може викликати формальне, суто зовнішнє і лицемірне виконання релігійних обов’язків, то виникає важливе питання: як уникнути цієї небезпеки?
Відповідь проста: якщо ми хочемо уникнути духовного огрубіння, якщо хочемо, щоб молитви, таїнства, увесь ритуал релігії не втратив для нас від частого повторення Духа життя і не перетворився на порожню формальність, що нічого не каже душі, якщо хочемо, нарешті, щоб самі чесноти наші, якщо такі є, не перетворилися на лицемірне святенництво, то засіб проти цього полягає передусім у тому, щоб із самого початку духовного життя виконувати усе, що вимагає християнський обов’язок, з найбільшою старанністю і увагою, з напругою усіх духовних і фізичних сил, не дозволяючи собі ліні і недбалості.
Тут немає дрібниць, не вартих уваги, бо з дрібниць створюється велике, увесь тон духовного життя, і тому кожна подробиця вимагає ретельного і акуратного виконання. Бог зневажений не буває, і найбільш незначна недбалість у ставленні до Нього неодмінно відіб’ється збитком у вашому духовному житті. Тому, що б ви не робили в справі служіння Йому, робіть з усіх своїх сил; те, що зроблено абияк, ніколи не буває зроблено правильно. Потрібна добросовісна робота.
А для того, щоб підтримувати в собі ці ревнощі і не слабшати, треба мати завжди живу віру, що Бог наш у Трійці прославлений, Отець, Син і Святий Дух, завжди з нами, поглядає на нас і за першим словом нашої щирої молитви про допомогу готовий допомагати нам у святій справі. Пам’ятуючи, що Вседержитель завжди з нами, і маючи Його в думках своїх, відкидаючи від серця свого всякі помисли, сумніви житейські, піклування і пристрасті, ми завжди гідно здійснюватимемо Божу справу.
Найбільш яскравим прикладом такої добросовісної роботи є учні і апостоли Господні, як це видно з 8-9 віршів 6-го розділу. Вирушаючи на проповідь, вони не беруть нічого в дорогу, окрім однієї палиці: ні торби, ні хліба, ні грошей, ні зміни одягу, взуваються в просте взуття. Ніщо не має їм заважати, ніщо не має зв’язувати і відволікати від тієї справи, на яку їх посилає Господь. Уся увага, усі сили, уся їх істота віддається виключно Богові і Божій справі.
Цей приклад повинні і ми постійно пам’ятати і не забувати грізне застереження: «Проклятий, хто діло Господнє робить недбало».
<< Неприйняття Бога через фамільярність (Мк. 6:1-13)
Смерть Іоанна Хрестителя і спокуси царя Ірода (Мк. 6:14-29) >>