Смерть Іоанна Хрестителя і спокуси царя Ірода (Мк. 6:14-29)
В історії страти Іоанна Хрестителя, про яку розповідає святий євангеліст, перед нами постає трагічна фігура Ірода, вбивці Великого Пророка.
Це не був Ірод, що дав наказ убити немовлят у Вифлеємі в марній надії знищити Ісуса. Той, як ми знаємо, помер ще під час перебування святого сімейства в Єгипті.
Ірод, що убив Іоанна Хрестителя, був так званий Ірод Антипа четвертовладник, або тетрарх Галилеї, людина, можливо, не стільки порочна, скільки слабка за характером. Скоєний злочин мучив його. Він не міг забути Іоанна. Тільки внаслідок своєї слабохарактерності не докори сумління відчував він, а непереборне почуття страху. Кривава примара обезголовленого Пророка переслідувала його. Коли він почув про Господа, про Якого в народі точилися палкі дебати, його перша думка, навіяна переляком, була, що це воскрес убитий Іоанн. В особі Пророка, що знову з’явився, він боявся знайти месника за пролиту кров, і ця боязнь була тим сильніше, що він в повній мірі усвідомлював несправедливість Хрестителевої страти.
Тільки фатальний збіг обставин привів його до цього злочину, допущеного їм проти волі. Незважаючи на суворі викривальні промови Іоанна, спрямовані проти Іродіади і тетрарха, останній у глибині душі шанував свого викривача, бо знав, що він – чоловік праведний і святий. Тому, навіть ув’язнивши його за наполяганням Іродіади, він беріг його, із задоволенням слухав і багато робив за його порадою. Коли Соломія, дочка Іродіади, зажадала від нього голову Іоанна Хрестителя, правитель засмутився. Як же це сталося? Як допустив Ірод це вбивство? Як міг дійти він до такого стану, що всупереч своїм сердечним схильностям змушений був погодитися на страшну вимогу Соломії і за її наказом відрубати голову Пророку?
Спробуємо заглянути в цю темну душу і простежити, як поступово назрівав тут злочин, викликаний пристрастю, і як розгоралася і зміцнювалася сама пристрасть. З’ясувати закони розвитку вади і пристрасті для нас дуже важливо, бо в душі кожної людини вони діють приблизно однаково, і на прикладі Ірода ми можемо з’ясувати умови можливих падінь.
Справа починається похіттю, нечистою любов’ю до Іродіади, невістки Ірода, дружини його брата Филипа. Ніскільки не піклуючись про те, щоб зупинити злочинну пристрасть, що розвивається, Ірод скоро переходить до справи, легко переступає через першу перешкоду і дружину брата свого робить власною дружиною. Цей перший крок вже досить ясно показує, наскільки розвинулася пристрасть у його душі, бо сила пристрасті вимірюється розміром подоланих нею перешкод; іншими словами, чим важче перешкода, переможена пристрастю, тим про більшу силу пристрасті це свідчить. Але, перемігши першу перешкоду, Ірод зараз же зустрічається з іншим – викривальною проповіддю Іоанна Хрестителя, який казав Іродові: не годиться тобі мати жінку брата твого. Ці докори, поза сумнівом, мали для Ірода більше значення, ніж незручність перед братом і боязнь громадської думки, яку, завдяки підлесливості її керівників-фарисеїв і саддукеїв, легко було змусити мовчати.
Змусити до мовчання непідкупного Іоанна або змусити його пом’якшити прямолінійний тон викриттів виявилося неможливим. Крім того, і на совість самого Ірода ці суворі промови мали чинити великий вплив, бо Ірод мав до пророка мимовільну повагу і, безперечно, зважав на його думку. Але проте і ця нова перешкода не могла змусити його переламати свою пристрасть. Більше того: він не лише не відступає перед нею, але, підбурюваний Іродіадою, бере під варту пророка, якого шанує, і ув’язнює – яскравий показник того, як далеко зайшла його пристрасть.
Нарешті, у сцені із Соломією він вже майже зовсім не володіє собою. Напружена до останньої міри похітливість отуманює його, і він дає свою безумну клятву. Він вже повний раб пристрасті! Так за відсутності опору посилюється пристрасть, захоплюючи у свою деспотичну владу людську душу. Разом з цим ми помічаємо і інше явище: один різновид допущеного гріха викликає багато інших. У даному випадку услід за блудною похіттю з’являється віроломство стосовно брата, кровозмісний перелюб, несправедливість, жорстокість, насильство стосовно Іоанна, суєтна клятва, марнославство перед гостями, хибна самолюбність і, нарешті, вбивство. Неначе за першою змією пристрасті, що пробудилася, усвідомила свою силу, відразу починає шипіти і ворушитися ціла зграя інших змійок, які досі мирно дрімали в душі. Нарешті, не можна залишити без уваги і ту обставину, що спокуси, які долали Ірода, стають все серйознішими, а злочини важчими. Неначе йде перевірка, до якої міри падіння може дійти ця людина, яка підкоряється ваді.
Таким чином, ми бачимо, як поступово петля гріха затягується все тугіше і тугіше і як все менше і менше залишається надії на те, що людина, яка потрапила в неї, зуміє від неї звільнитися. Становище стає майже безвихідним, коли в душі зникають останні сили і навіть бажання розірвати цю петлю, і вбивство або інший злочин, не менш важкий, є тоді лише природним слідством, неминучим завершальним акордом пристрасті, що вийшла з під контролю.