Проповідь священика Гліба Козлова в Двадцять першу неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Розумна агротехніка вирощування сільгоспкультур припускає створення оптимальних умов для зростання рослин. Для отримання доброго урожаю хлібороб не стане сіяти куди-небудь, але тільки в підготовлену землю. Поля не розташовують на шляху транспорту і людських натовпів, каміння при обробці ґрунту видаляється з орного шару, а «терня» знищується гербіцидами.

Не так чинить Сівач сьогоднішньої євангельської притчі. Він щедро сіє усюди – і при дорозі, і на камінні, і в добрий ґрунт. Він адресує Своє слово, Свою Благу звістку усім, незалежно від «якості ґрунту», «бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:45).

Сучасне релігієзнавство вважає, що сільське господарство, і в першу чергу, культура вирощування зернових, виникло не з утилітарних гастрономічних потреб, а увійшло до повсякденного ужитку з ритуальних практик. Зерно спочатку використовувалося в ритуалах, пов’язаних з очікуванням зростання життя із смерті, служило символом, що сполучає людину із силою, що перемагає смерть.

«Бог, багатий милістю з великої Своєї любови, якою нас полюбив, і нас, мертвих за злочини, оживотворив із Христом, – благодаттю ви спасені» (Еф. 2:4-5) – благим даром виводиться людина від смерті гріха до життя вічного, даром відроджується на світло «померле» в темних глибинах землі зерно, «і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9).

Людина власними силами не може розірвати обіймів смерті. Бог, по любові Своїй, пропонує їй цю перемогу як дар, кличе вибрати не «шлях смерті», але «шлях життя». Прийняття і збереження дару залежить від людини.

«Зерно – це слово Боже» (Лк. 8:11) – каже Ісус, «і Слово було Бог» (Ін. 1:1) – пояснює Його улюблений учень. Зерно, що усівається в душі, – не абстрактна розповідь або абстрактне повчання, а Сам Бог, що стукається у двері нашого серця, щоб запропонувати спасіння. «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20).

Часом, проте, може здатися, що неприйняття зерна Слова Божого, скам’янілість ґрунту наших сердець, засміченість його бур’янами пристрастей – зовнішня, не залежна від нас, сумна даність. Адже не ми, насправді, вибираємо такі особливості «ділянки, що засівається», як свою спадковість, оточення і життєві обставини. Але, гадається, для того і розказана сьогоднішня притча, щоб показати, що не спахуючи насильно нашої душі, Всемогутній залишає нам можливість співпраці. Він не завжди готує за нас ґрунт і прополює терня. Він залишає нам вільний вибір між сумовитою бездіяльністю і методичним вирощенням отриманого зерна, між прагненням до комфорту і нескінченним виполюванням своїх порожніх турбот і насолод, між посухою спокою і поливом ніжних паростків віри.

Таким чином, «ті, які добрим і щирим серцем почуте слово бережуть» (Лк. 8:15), здійснюють вольовий вибір сприяння Богові, підтримують паросток, і тому «приносять плід у терпінні». Терпінні не лише зовнішніх тягот і скорботи, але і себе самих, своєї немочі і постійних падінь. Не зумівши в черговий раз досягти висот, знову побачивши свою недосконалість, важливо не опускати рук, не зневірятися в очікуванні сходів неначе «померлого» зерна, не переставати сподіватися на благодатну допомогу Сівача, «бо ми – Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував‚ щоб ми виконували» (Еф. 2:10). Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці