Проповідь священика Гліба Козлова в Двадцять другу неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Що доброго зробив Лазар? Лежав біля воріт багача в струпах і бажав насититися крихтами, що падають із столу багача, і пси, приходячи, лизали струпи його, і нарешті він помер. От і все, що нам повідомляється. Нічого не говорить сьогоднішнє Євангеліє про достоїнства або досягнення Лазаря. Більше того, якщо ми уявимо собі в подібному становищі не біблійного персонажа, а нашого сучасника, то дуже можливо, хоч на хвилину, але подумаємо, що він, мабуть, і сам винен – лежав, нічого не робив, живився за чужий кошт, та і взагалі не доклав належних зусиль для того, щоб, як тепер кажуть, «зробити самого себе», досягти чогось у житті.

Ось з такою ж міркою підходимо ми і самі до себе. Ми чекаємо від себе результатів, «праведності» і «духовного зростання» і сумуємо або навіть зневіряємося, не бачачи тому підтвердження. Цей смуток свідчить про те, що ми судимо про себе краще, ніж ми є насправді, що ми приписуємо собі неіснуючі достоїнства, а недоліки і гріхи свої схильні вважати чимось випадковим, нам невластивим, ну або виправдовувати їх різними обставинами і «причинами».

Ми сумуємо через те, що бачимо раптом невідповідність своїх уявлень про себе і нашого реального стану. Адже чим такий багатий багач у сьогоднішній притчі? Порфіра і висон – знаки царської гідності. І ось ці приписувані, привласнювані собі достоїнства і досягнення і виявляються тим багатством, яке відділяє багача, а можливо і усіх нас від «ложа Авраамового».

Багач і Лазар, Юліус фон Каролсфельд

Адже убогий Лазар «тішиться», приймаючи усе як дар, як подарунок у своїй убогості, а багач страждає від втрати свого багатства, надбання, від несподіваного усвідомлення абсолютної його непотрібності. Ось так і ми – прийдемо на Страшний суд і почнемо виправдовуватися – я те зробив, я цього досяг, я до того прагнув, тобто почнемо розповідати про своє багатство, приписувати і привласнювати собі щось. А блаженні убогі духом. І «велика прірва» між пеклом багача і лоном Авраамовим «заснована», гадаю, зовсім не Богом, а самим багачем, що перебуває в муках від багатства свого, так що ті, що «хочуть перейти» до нього, допомогти йому, не можуть цього зробити, адже він не прийме допомоги, просто не дізнається її. Тому і «хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять».

Можливо тому і апостол Павло, оповідаючи нам сьогодні про те, «що він був узятий в рай», говорить, що «чув невимовні слова, яких людині не можна переказати». Не можна, бо людина після гріхопадіння не чує зверненого до неї заклику «прийти, успадкувати уготоване Царство» (Мф. 25:34), не чує, оскільки тільки тим і зайнята, що шукає собі виправдань. Ми відвертаємося від запрошення на шлюбний бенкет, бо кличуть нас не за заслуги наші, а через милість, даром. Ми ж хочемо увійти до раю «за правом», бо сподіваємося виявитися досить «хорошими» для цього. Але лише тоді, коли ми перестанемо, нарешті, збагачуватися своїми «достоїнствами», стануть нам зрозумілі апостольські слова: «Таким чоловіком можу хвалитись; собою ж не похвалюся, хіба тільки немочами моїми» (2Кор. 12:4-5).

Мало того. Як часто здається нам, що ще б трохи часу, ще трішки і досягли б ми результату в роботі над собою, стали б кращими, змогли б все ж хоч трохи зрости, але Господь саме в цей момент попускає такі обставини і скорботу, що уся наша «робота над собою» йде прахом, знову повертаємося ми до «розбитого корита». І тоді сумуємо ми від нездійснених надій на самих себе, від втрати помилкового багатства праведності своєї. Сумуємо, не помічаючи, що в момент втрати свого можемо нарешті помітити і набути Боже, можемо спробувати нарешті не нав’язувати Богові свої уявлення і побажання, а прийняти від Нього те, що Він нам посилає. Ось і апостол пише: «А щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався. Тричі благав я Господа про те, щоб він відступився від мене. Але Господь сказав мені: “Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі”. І тому я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в мені сила Христова» (2Кор. 12:7-9). Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці