Проповідь священика Гліба Козлова в Двадцять п’яту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Про життя вічне Ісуса запитує законник. Тобто не просто начитаний знавець законодавства, а той, хто за допомогою цього знання, за допомогою ретельного і, упевнений, добросовісного виконання заповідей і норм розраховує досягти вічності. Тому і запитує він не просто про отримання або досягнення цього вічного життя, а про його успадкування, тобто отримання за правом, згідно із законом. Тому, навіть знаючи відповідь на своє питання, розуміючи сенс і мету Богом даного Завіту, отримавши, нарешті, підтвердження з вуст Учителя, він все ж намагається «виправдати себе», намагається, іншими словами, отримати від Ісуса гарантії оплати своїх зусиль, заздалегідь обговорити умови і способи результативного застосування закону. Адже дійсно дуже незручно мати лише одну, ледве зрозумілу для пропащої людини, але абсолютно необхідну для життя, заповідь, єдину мету, без якої і вічність безглузда.

Велика спокуса замінити на набір певних правил заклик полюбити «Господа Бога твого всім серцем твоїм (тобто зробити цю любов центром усіх наших бажань і спрямувань), і всією душею твоєю (тобто самим життям, його спрямованістю і сенсом), і всією силою (чи волею) твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе».

Законник шукає життя вічного і виправдання для себе, нехай навіть і в широкому значенні цього слова, що включає сім’ю, друзів та інших наближених. Він намагається зрозуміти заповідь любові до Бога і ближнього як заклик до стосунків, обмежених якимись нормами, як закон, в якому чітко позначено, що належить Богові і ближньому, і що за це отримує добросовісний виконавець закону. Ісус же говорить про любов жертовну і безмежну, яка бачить своє задоволення в благу іншого, про любов, яка «довготерпить, милосердствує», яка «не шукає свого» (1Кор. 13:4-5), а тому не досягається якоюсь технологією чи суспільним становищем, адже не випадково в розказаній притчі ті, хто згідно свого служіння, здавалося б, мають бути ближчими до такої любові, проходять повз пораненого, і лише безвісний представник народу-віровідступника справою виявляє милість, яка його виправдовує в очах Божих.

Милість, яка не своєї нагороди шукає, не запитує, як «виправдати себе», а дбає про нужду іншої людини, піклується про неї і співчуває їй. Самарянин не ставить жодних умов, взагалі не говорить про себе, він зглянувся над цим страждальником, який нічим цього не заслужив, і «підійшовши, перев’язав йому рани… і, посадивши його на свого осла, привіз його до заїжджого двору і потурбувався про нього».

І ось Спаситель запитує законника, а з ним і кожного з нас: «Кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників? Він сказав: того, який змилосердився над ним. Тоді Ісус сказав йому: іди і ти роби так само».

Чинячи так, той, хто творить милість, не успадковує за правом, як результат виконання певних встановлень, бажане вічне життя колись потім, у майбутньому, а вже живе цим життям. Для того, хто любить, вічність вже досягнута, милість – вже в ній, як увійшов до неї самарянин тоді, коли «проїжджаючи» повз жертву розбійників, все ж «натрапив на нього і, побачивши його, змилосердився». Амінь.

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці