Перший я (1Тим. 1:15-17)
Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 31-шу неділю після П’ятдесятниці . . .
У тридцять першу неділю по Зісланні Святого Духа в першому читанні святої Літургії Церква устами св. апостола Павла закликає нас повірити в правду про те, що спасення приходить через Христа, а найбільшими грішниками є ми самі. Щодо останнього, то в кожній Божественній літургії повторяємо цю правду в молитві перед святим Причастям: «Вірую, Господи і ісповідую, що Ти єси воістину Христос, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я».
Перший «я», а не мій сусід, не мій чоловік чи моя жінка, брат чи сестра, знайомий чи подруга, отой наркоман чи ота розпутна дівчина. Ні, перший грішник – це я. Годі повірити? Годі повірити самим собі, що ми можемо бути найбільшими у світі грішниками? Нам здається, що, можливо, ми і грішні, та вже ж напевно не найгрішніші? Що навколо є набагато більші грішники? А подивімося, що пише про себе св. апостол, той, який став верховним учнем, який потрудився більше за інших, який за земного життя чув і бачив невимовні речі.
Він пише, що є найбільшим грішником, і стверджує Тимофієві, улюбленому учневі, що це його слово гідне повного довір’я. Чи це лукавство апостола? У жодному разі. Апостол знає, скільки благодаті отримав від Господа. Знає, що більшість інших отримали її менше. Знає і визнає, що грішить перед Богом. І свої гріхи вважає за найважчі у світі провини, бо ж дано йому було благодать надмірну, бо «від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48).
Усвідомивши свою гріховність, св. Павло усвідомлює також усю силу Бога, Який його помилував. Те, що він помилуваний, каже далі апостол, є свідченням найбільшої довготерпеливості Господа і прикладом Його довготерпеливості до всіх інших. Найбільший грішник – найбільша довготерпеливість. У таких категоріях оцінює апостол себе і Бога, Якого по праву зве єдиним невидимим і нетлінним Царем віків.
Якщо апостол називав себе найбільшим грішником, будучи одним з найбільших святих, то як же з нами? Чому нам важко назвати себе найбільшими грішниками і щиро в це вірити? Чому так легко судити інших? Бо якщо я найперший грішник, то як можу осуджувати іншого, праведнішого за мене (бо ж я єдиний у світі найбільший грішник!)? Якщо когось суджу, то значить відчуваю себе хоч трохи кращим за нього. Хіба судить незграбний незграбного, а злодій злодія? А з іншого боку, якщо я відчуваю себе хоч трохи кращим бодай за одну людину на світі, то чи можу нелицемірно приступати до Святих Тайн, перед якими визнаю себе словами молитви найбільшим грішником?
Якщо апостол мислив у категоріях «найбільший грішник – найбільша довготерпеливість», то ми часто мислимо в категоріях «найбільший праведник – найбільша нагорода». Хто ж має рацію: апостол Павло чи ми?