Саддукейська закваска
Точне походження слова «саддукей» не встановлене. Воно пішло або від імені первосвященика Садока, або від єврейського слова «уедаках», що означає «справедливий». Ця назва, здається, означала передусім за часів Іоанна Гіркана[1] партію, що складалася головним чином зі священиків, і на противагу перебільшенням фарисеїв задовольнялася справедливістю в тому вигляді, в якому її вимагав текст закону. Це були позитивні уми свого часу. Будучи віддані чуттєвості і пройняті матеріалізмом і сумнівами, вони не вірили в існування іншого світу. Думка про загробний світ здавалася для них безумством. Вони невисоко цінували Пророків і сприймали закон у тісному сенсі як мудрий статут, що стосується речових вигод і земних предметів. Вони стверджували, що ніщо в законі не доводить безсмертя, через що заперечували воскресіння мертвих. Будучи умами обмеженими, вони знаходили безглуздими вчення, чужі їх мудрості, що спиралася на букву закону.
Їх можна назвати скептиками, бо вони негативно або з великим сумнівом ставилися до багатьох питань і явищ духовного світу і духовного життя. Безперечними для них були лише явища чуттєві, відчутні. Усе, що було недоступне їх розумінню або виходило за межі їх чуттєвого досвіду і їх книжкової ученості, вони просто заперечували. У той же час, складаючись переважно зі священиків і людей великої, хоча помилкової ученості, саддукеї звикли вважати себе керівниками розумового життя народу, до якого, слід сказати, ставилися дуже зневажливо за його неписьменність.
Цим становищем розумових вождів вони нікому і ні за що не поступилися б, і тому з надзвичайним фанатизмом і нетерпимістю ставилися до усіх думок і вчень, які не узгоджувалися з їх переконаннями. Вони взагалі відрізнялися розумовою зарозумілістю і любили вдаватися до злого кепкування.
Таким чином, їх основне налаштування і головну ваду можна визначити як розумову гордість. Якщо взагалі найбільший недолік і невикорінну ваду в людей складає таємна гордість, то, можливо, найнебезпечніший її різновид є гордість розуму. Її суть полягає в тому, що людина, схиляючись до поклоніння перед своєю особою і особливо перед своїми розумовими здібностями, починає вважати саму себе єдиним непогрішним авторитетом у вирішенні усіх питань і внаслідок цього відкидає усе, що не розуміє, бо у своєму піднесенні взагалі не допускає думки, що можуть існувати речі, які перевищують її розуміння.
У людях саддукейського складу це неминуче призводить до матеріалізму, скептицизму і невіри, бо у сфері віри необхідно визнати обмеженість людського розуму, упокорено схилитися перед таємницею, що оточує людину звідусіль, і багато що з пояснень цієї таємниці прийняти без власної раціоналістичної перевірки, оскільки в багатьох питаннях віри така перевірка абсолютно неможлива. Але цього обмеження розумово горді люди не бажають і не можуть допустити. У свідомості це формулюється так: «Я усе можу зрозуміти. Якщо ж я цього не розумію і мені кажуть, що таке розуміння для мене навіть неможливе, то зрозуміло, що це нісенітниця, байка!». Так неминуче народжується негативне ставлення до духовного світу, недоступного для людського розуму.
Простоти і цілісності віри в таких людях не може бути, бо така віра вимагає від людини уміння абсолютно відмовитися від своїх міркувань і, не довіряючи силі свого розуму, шукати істини тільки в Богу з повною готовністю прийняти цю істину без жодного сумніву, в якому б вигляді не була надана вона людській свідомості Богом. Розумова гордість цьому перешкоджає, і сумніви, що виникають на ґрунті протиріччя цих істин і власних міркувань, тут неминучі. А тим часом, як каже апостол Яків, що «той, хто сумнівається, подібний до морської хвилі, яку вітер здіймає і розвіває. Нехай не думає така людина одержати що-небудь від Господа. Двоєдушна людина нестійка на всіх шляхах своїх» (Як. 1:6-8).
Гірка іронія і трагічна небезпека становища цих гордих розумників полягає головним чином у тому, що, не бажаючи упокорено схилятися під Боже ярмо простодушної віри і самовпевнено намагаючись стати панами і хазяями свого розумового життя, вони насправді стають зазвичай безвільними рабами диявола і жалюгідною іграшкою в його руках, слідуючи в усьому його лукавим навіюванням, що приймаються ними за власні. Ця сумна історія, що постійно повторюється, має багатовікову давність і веде свій початок від падіння перших прабатьків.
Пригадаємо, що суть цього падіння саме в тому і полягала, що, відмовившись у пориві помилкової гордості від дитячої довіри до Бога і намагаючись власними зусиллями набути Божественне знання добра і зла, люди виявилися насправді обдуреною жертвою змія-спокусника. Хто не хоче бути рабом Божим, той неминуче стає рабом диявола. Цей вічний закон так само непорушний у сфері розумовій, як і в усіх інших.
Психологічно це пояснюється просто.
Ми, звичайні люди, без великого духовного досвіду, майже ніколи не усвідомлюємо, що думки, які народжуються в нашій голові, навіяні нам якоюсь сторонньою силою. Вони завжди здаються нам власними, і вже через одну цю обставину вони мають вирішальне значення для напряму нашої діяльності. «Я виконаю це, бо це моє бажання», – ось звичайне навіювання самовільного себелюбства, але люди упокорені, які не надто довіряють власному розуму, вдивляючись у моральну недоброякісність своїх думок, порівняно легко можуть допустити, що вони є плодом диявольського нашіптування і подавити їх у зародку.
Інша справа людина розумово горда. Вона просто не може допустити, що нею володіє диявол, і її міркування, свідомо або несвідомо, у даному випадку приблизно таке: «Ось моя думка… Вона зародилася в геніальній голові, вийшла від мого «я» і має бути хороша, бо моє «я» прекрасне. А якщо думка хороша, то чи можливо визнати її плодом диявольського навіювання?! Швидше, вона дана Богом, діючим через мене, як вище осяяння духу. У крайньому випадку, це моя власна думка, а якщо моя, то, отже, хороша!»
І свідомість, отуманена самообожненням, перестає навіть розрізняти дійсно погане від доброго: добре усе, що моє, що вийшло від мене, – у цьому весь моральний критерій. Диявол майстерно цим користується і, вселяючи погані думки і бажання, які горда людина приймає за власні, примушує її робити з рабською покірністю усе, що угодне спокусникові, хоча людина весь час упевнена, що творить тільки свою волю, і домагається її виконання нерідко із завзятістю і фанатизмом. Ці сліпі люди, які не розуміють, що ними маніпулюють, – кращі слуги диявола.
Цим особливо і небезпечна саддукейська закваска розумової гордості. Цих людей важко напоумити, важко розплющити їм очі на їх істинне становище, переконати їх, що «мудрість світу цього є безумство перед Богом» (1Кор. 1:20) і що з усією уявною перевагою свого розуму вони не більші, як сліпі обдурені простаки. Зізнатися в цьому для них неможливо, бо цьому перешкоджає гордість.
[1] Йоханан (Іоанн) Гіркан, чи Йоханан Гіркан І – юдейський цар з династії Хасмонеїв з 134 по 104 р. до Р. Х.