Іродова закваска
Чи одні тільки фарисеї?
Є багато людей, сам душевний склад яких перешкоджає ним бути справжніми щирими учнями Господа Ісуса Христа і перейнятися вищезгаданими мотивами, обов’язковими для успіху християнського життя. У душі часто зустрічаються ті підводні рифи і мілини, на яких розбиваються найбільш прудкі кораблі християнської надії. Часто влаштування серця вимагає докорінних змін, і над ними необхідно багато працювати, щоб зробити душу сприйнятливою до віяння духу і до голосу християнської правди.
Нам треба знати ці мілини. Треба знати, що засмічує фарватер християнського життя, так що рух вперед стає абсолютно неможливим. Тільки тоді ми дізнаємося, як обійти мілини і як зберегти душу від засмічень.
Де лежать найнебезпечніші рифи душевних настроїв?
У тому ж євангельському уривку (Мк. 8:11-21) Господь вказує типи людей, непридатних за душевним влаштуванням до Царства Божого.
«Глядіть, – сказав Він учням Своїм, – стережіться закваски фарисейської і закваски Іродової». А у євангеліста Матфея додано: «та саддукейської» (Мф. 16:6).
Ось три різні світогляди, або, вірніше, три типи душевного влаштування, нездатних сприйняти слова життя вічного і приречених на повсякчасний розрив з Христом: іродіани, саддукеї, фарисеї.
Що це за люди? І що заважає їм перейняти на себе благе ярмо і легкий тягар Христові?
Іродіани – це люди, що прилучилися до партії Ірода-правителя і підтримували його, незважаючи на його чужоземне походження. Багато хто з них був придворним при царі, досягши свого становища лестощами, підлабузництвом і різними темними послугами. Це становище вони дуже цінували і боялися його втратити. Кар’єра, високе становище, зручності і розкіш життя – це було для них усе. Ні про що інше вони не піклувалися. Вимоги релігії, інтереси громадського життя, страждання рідного народу їх хвилювало найменше. Це були опортуністи в гіршому значенні слова. Для особистого ситого, безжурного існування вони готові були пожертвувати усім. Любов до інших не була вимогою їх переконань.
Пружиною діяльності і основним тлом їх життя був найгрубіший, тваринний егоїзм. Правила вищої моралі, вчення про необхідність самовідкидання для блага ближніх, усі ідейні спрямування душі, що намагається відірватися від землі для неба, могли викликати на їхніх вустах лише посмішку. Ці тонкощі були не для них.
Що могло їм дати вчення Христове і чим могло привернути до себе? Страждання, поневіряння, добровільна убогість і тіснота життя, постійний хрест терпіння, служіння іншим, усе, з чим нерозривно пов’язувалося християнське життя, – усе це було якраз протилежністю того, чого вони бажали і чого домагалися.
Чи цим зніженим царедворцям, що любили тільки розкіш і блиск життя, було зрозуміти і оцінити радість бідного, безпритульного існування, багатого лише духовною свободою і чистотою релігійних переживань?
З послідовниками Господніми вони, ймовірно, не могли навіть порозумітися, не могли їх зрозуміти і з’єднатися з ними ні думкою, ні духовно, як олія не може з’єднатися з водою. Це були люди двох різних типів життя і абсолютно протилежних світоглядів; блискучим царедворцям бідні галилеяни з їх незбагненним аскетизмом мали здаватися просто божевільними, які заслуговували лише на презирство.
Якщо вони вступають у ряди ворогів Господа, то головним чином через те, що в Його справі бачать небезпечне політичне явище, враховуючи Його вплив на маси і розділяючи звичайні серед юдеїв забобони про Месію як завойовника і визволителя від римського ярма, у підтримці якого і взагалі усього існуючого урядового ладу, що забезпечував для них сите життя, вони, звичайно, були зацікавлені.
Таким чином, егоїзм, особисте себелюбство, якими були пройняті їх натура і життя, непереборно відштовхували їх від Христа. І до нашого часу це людське себелюбство являє один з найнебезпечніших підводних каменів християнського життя. Якщо не розламати його і не видалити, то йти за Христом неможливо. Неможливо і колись з Ним з’єднатися.
«Коли хто приходить до Мене, – каже Господь, – і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учеником… Хто не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14:26,33).
Щоб бути гідним Господа, треба забути, відкинути себе і відмовитися від усього. Людина, яка дорожить своїми зручностями і не хоче нічим пожертвувати для ближніх, у Царство Боже увійти не може. Черствість серця і байдуже ставлення до ближнього являє рішучу перешкоду для єднання з Христом. Християнство, передусім за своїм практичним здійсненням, є служіння ближнім.
Господь прийшов для того, щоб «послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк.10:45). А оскільки Він вимагає від Своїх учнів, щоб вони йшли за Ним, тобто наслідували приклад Його життя, то зрозуміло, що обов’язок служіння лежить на усіх християнах і має складати головну мету їх діяльності. «Хто хоче йти за Мною, – каже Він, – нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8:34). «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10:38). Іншими словами, хто не наслідує Господа в служінні ближнім до готовності покласти за них душу свою, як це зробив Спаситель, той не гідний Його. Але егоїзм, або себелюбство, відштовхує людину від служіння іншим, і ця відсутність служіння, черствість і байдуже ставлення до ближнього є звичайний зовнішній прояв егоїзму.
У свідомості ця вада проявляється як відкрито зухвале або лицемірно замасковане правило життя: «Лише мені було б добре, а до інших мені немає діла!..».
Це і є Іродова закваска, свого роду вада серця. У розумовій сфері, сфері думки часто зустрічається інша вада, що робить людину непридатною для Царства Божого, вада, яку Господь називає «саддукейською закваскою».