Фарисейська закваска
Якщо розумова гордість являє найбільшу ваду, що перешкоджає вступу в Царство Боже у сфері думки, то у сфері волі ми знаходимо інший недолік, не менш шкідливий, який Господь називає «закваскою фарисейською» і визначає як лицемірство: «Бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство» (Лк. 12:1).
У 23-му розділі Євангелія від Матфея Господь детально з’ясовує психологічну суть лицемірства у Своїй грізній викривальній промові проти фарисеїв, докоряючи їм у тому, що вони «говорять і не роблять. Зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх. Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди». Усе це в результаті і дає тип лицемірного святенника, який подібний «розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня» (Мф.23:3-5,27-28).
Яким чином зароджується в душі лицемірство?
Іноді воно з’являється в результаті того перекручення душевного складу, коли головним центром життя для людини є не Бог, а земні вигоди і переваги, і коли релігія служить лише засобом для досягнення цих цілей, втрачаючи свій істинний характер чистого служіння Богові. Поза сумнівом, люди такого штибу були в середовищі фарисеїв, бо Господь говорить про них, що вони «приймають славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукають» (див. Ін. 5:44), та і у своїй вимозі знамення від Господа вони занадто явно виявили, як ми бачили, свою прихильність до питань земного благополуччя. Але таких пропалених лицемірів, які відразу починали б своє релігійне життя і діяльність зі свідомого обману, приховуючи в душі свої дійсні низинні життєві цілі, порівняно мало.
Набагато частіше лицемірство є плодом духовної ліні. Річ у тім, що щире служіння Богові і влаштування свого спасіння вимагає постійної роботи над собою і безперервної напруги духу. Це завжди являє велику складність, і тому недивно, що в людей, духовно недбалих або ледачих, духовне життя починає поступово підмінятися суто зовнішнім виконанням релігійних обов’язків, без внутрішньої душевної участі, що незрівнянно легше. Людина, як лукавий найманець, починає обманювати Бога, приносячи Йому в дар замість золота душевних настроїв і любові показну мішуру тілесних подвигів і ритуального служіння. Обманює вона Бога і в молитві, абсолютно не співчуваючи душею молитовним словам і часто навіть не думаючи про їх сенс. Мало-помалу це зовнішнє, обрядове служіння Богові перетворюється у звичку, і тоді легко створюється ґрунт для лицемірства.
Спочатку виникають докори сумління, бо людина все-таки внутрішньо відчуває, що служіння її нечисте і нещире. Тоді на допомогу з’являється лукавий розум, який починає заспокоювати схвильовану душу своїми міркуваннями, на кшталт того, що справи йдуть ще не так погано, що досконала святість для людини неможлива, що Бог милостивий і простить, що, нарешті, і акуратне виконання зовнішніх обов’язків є свого роду тип доброчесного життя, який все-таки може принести спасіння. Людина починає заспокоювати і обманювати саму себе.
Але оскільки, незважаючи на усі міркування, зовнішнє служіння Богу не дає духовного задоволення, то бідному лицемірові хочеш не хочеш доводиться замінити цю відсутність вищої радості, яку Господь посилає лише в нагороду за щиру любов до Нього і добросовісне ходіння перед Ним, чимось іншим; інакше його служіння стає просто нісенітницею за своїм безумством. Цю компенсацію людина і знаходить у світській славі і життєвих вигодах, які вона отримує від людей як данину поваги своєї уявної святості. З цієї миті в лицеміра на першому плані лише одна турбота: здатися хорошим перед людьми, і навіть зовнішні обов’язки, покладені на нього релігією, він починає виконувати старанно лише тоді, коли на нього дивляться інші. Він починає обманювати людей і перетворюється на гріб розмальований.
Таким чином, фарисейство, або релігійне лицемірство, є суцільний обман, оскільки людина тут бреше і Богові, і собі, і людям. У цьому і криється головна небезпека цієї вади, що робить її важко виправною. Відкритого, навіть закоренілого грішника легше навернути на шлях правди, бо він внутрішньо все-таки усвідомлює, що справи його кепські. Але переконати лицеміра в тому, що він стоїть на помилковому шляху, майже неможливо. Він так звик брехати і собі, і людям, так одурманений власним обманом, так багато в його розпорядженні різних міркувань для свого виправдання, що почуття правди в ньому притупилося, якщо не зникло остаточно, і шлях істинного життя для нього безнадійно загублений у лабіринті діалектичних хитрощів.
Ось ті душевні влаштування, ті основні вади, які Господь називає «заквасками» і від яких особливо застерігає Своїх послідовників, вказуючи на них як на найнебезпечніші мілини, що погрожують крахом кораблю нашого спасіння:
- Іродова закваска – вада серця, егоїзм і його зовнішні прояви: байдужість до ближніх.
- Саддукейська закваска – вада розуму, розумова гордість і її зовнішні прояви: маловір’я і невірство.
- Фарисейська закваска – вада волі, духовні лінощі і народжене ними лицемірство.