Зцілення Господні (Мк. 8:22-26)
Коли читаєш євангельські оповідання про чудеса зцілень, здійснених Господом, мимоволі звертаєш увагу на опис способів цих зцілень. Господь рідко зціляв тільки словом або однією молитвою. Зазвичай зціленню передує якийсь жест або дотик, причому заходи, спожиті Спасителем, надзвичайно різноманітні, майже ніколи не повторюються і завжди пристосовані до особливостей даного випадку. То Він бере хворого за руку, допомагаючи йому піднятися (Мк. 1:31, 5:41, 9:27), то вкладає пальці Свої у вуха глухого (Мк. 7:33), то покладає руки на очі сліпого (Мк. 8:25), то доторкується до гнійних виразок прокаженого із словами: «очисться!» (Мк. 1:41). Іноді Він вимагає від хворого зробити щось, здійснити якийсь рух (Мк. 2:11, 3:5). У свою чергу, люди, які шукали допомоги від Господа Ісуса Христа, передусім намагаються доторкнутися до Нього або до Його одягу (Мк. 3:10, 5:27-28, 6:56).
Звісно, це пояснюється частково тим, що від Нього виходить благодатна, цілюща сила (Мк. 5:30), що діє на хворих через дотик, але, з іншого боку, не можна не бачити, що, користуючись різними прийомами зцілень, Господь має на увазі і Свої особливі цілі.
Ми вже знаємо, що неодмінною умовою зцілення хворих служила їх віра в Спасителя. «За вірою вашою нехай буде вам» (Мф. 9:29), – каже Він зазвичай, і, щоб зробити людину сприйнятливою до благодатної сили зцілення, Він передусім намагався пробудити в ній цю віру. Ті жести і дотики, які Він вживав при цьому, служать тій самій меті.
Людині незрівнянно легше повірити в можливість одужання, коли вона відчуває дотик до хворого місця. Просте слово або погляд не можуть виконати такої дії рівної сили. У деяких випадках, як, наприклад, з глухим, це був мало не єдиний засіб дати хворому зрозуміти і переконати його, що Господь хоче його зцілити. В усякому разі, у сфері віри незрівнянно переконливіші за слова дотик або реальний факт, особисто відчутий або пережитий людиною. Коли Господь торкався хворого, той бачив і відчував, що його зціляють. До свідоцтва слуху приєднувалося удвічі найсильніші свідчення зору і дотику, і на цій опорі міцніла слабка віра.
«Віра тільки від слухання» набагато слабкіша за віру від пережитих фактів, в яких людина була активним або пасивним учасником.
З іншого боку, дотик до рани або ураженого органу набагато ясніше і красномовніше свідчив про любов і участь Господні до хворої людини, ніж це могло виразити слово. Любов завжди вимагає великої, дотикової близькості, і лікар, який оглядає свого пацієнта здалека, боячись до нього доторкнутися, ніколи не в змозі викликати до себе великої довіри і розташування, не кажучи вже про те, що при цьому абсолютно неможливо відчути і повірити в щирість його добрих намірів, а швидше, можна припустити в ньому лише гидливість і відразу. Відповідно з цим і в душі хворого виникають різні почуття, бо душа на любов мимоволі відповідає любов’ю, на байдужість і відразу – ворожнечею. Дотики Спасителя, служачи вираженням Його добрих намірів до хворих людей, і викликаючи в їх душі почуття у відповідь, поза сумнівом, скріплювали взаємну любов Божественного Цілителя і Його пацієнтів.
У сфері любові реальні факти також мають більше значення, ніж слова. Цей закон зародження і зміцнення віри і любові треба мати на увазі, бо він допомагає знайти засоби лікування тих душевних недуг, про які в нас буде йти мова.
Важка фізична сліпота, яку зцілив Господь. Для сліпого абсолютно закритий величезний світ зорових образів і фарб, що становить майже половину усієї суми тих зовнішніх вражень, якими живе душа. Для нього не існують яскраве сонце, зірки, блакитне небо, переливання веселки. Немає для нього картин радісного пробудження і сходу сонця, коли перші промені вириваються з-за горизонту, позолочуючи вершини гір, дерев і хрести церков, або задумливого тихого заходу, коли червоніюче сонце повільно занурюється в сині хмари. Недоступні для нього краси природи з темною зеленню лісів, золотистими полями, нескінченною різноманітністю то яскраво, то ніжно забарвлених квітів, строкатих метеликів і комашок. Уся чудова, чарівлива привабливість Божого світу, оскільки вона виливається в квіткових симфоніях і гаммах, для нього закрита. Не бачить він також близьких людей, дорогих облич, улюблених предметів.
Важко сліпому!
Але ще гірше, ще небезпечніше для людини стан так званої духовної сліпоти, яка зазвичай проявляється в двох видах: сліпоти віри і сліпоти любові. Фізична сліпота спричиняє людині багато незручностей і прикрощів, але душа у своїх вищих проявах від цього страждає порівняно мало, брак зовнішніх вражень нерідко сприяє багатству внутрішніх переживань, що розвиваються замість них, і життя духу навіть багато в чому виграє, завдяки зосередженості і поглибленості. «Господь умудряє сліпців», – каже слово Боже (Пс. 145:8). Брак зору винагороджується гостротою інших почуттів, силою уваги і думки і глибини самосвідомості.
Духовна сліпота вражає душу, нівечить її, примушуючи жити неповним, половинчастим життям, і абсолютно зупиняє її духовний розвиток, веде до загибелі і розкладання.
Перша форма духовної сліпоти, сліпота віри, полягає в тому, що для людини абсолютно закритий і незрозумілий духовний світ, тобто світ духовних істот і духовних переживань у спілкуванні з ними. Людина його не знає, не бачить, не відчуває, бо не вірить і не уміє вірити.
Звісно, і для віруючих людей неминуча відносна сліпота, бо духовний світ недоступний безпосередньо для наших зовнішніх почуттів, багато що в ньому здається неясним, багато що абсолютно закрите для знання. Повне сприйняття можливе для нас лише в майбутньому, коли зруйнується стіна між нами і цим світом і коли ми самі перейдемо в його сферу. «Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний», – каже апостол Павло (1Кор. 13:12). З невідомої сфери потойбічного світу Господь відкрив і відкриває нам лише те, що необхідно для нашого спасіння.
Проте ці часткові знання в потрібному об’ємі все-таки дані вірному, і шлях життя, і кінцева його мета для нього все ж ясні, хоча, можливо, він і не бачить усіх подробиць і поворотів життєвої стежини.
Сліпота віри >>