Що надає звучання нашому голосові, зверненому до Бога? (Лк. 18:35-43)
Роздуми Марії Яреми, що присвячені євангельському читанню в 31-шу неділю після П’ятдесятниці . . .
У тридцять першу неділю по Зісланні Святого Духа у святій Літургії чуємо євангельське читання про оздоровлення сліпця. Сліпець отримав оздоровлення своєю наполегливою вірою. Його віра в те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати йому зір, не була принагідною чи непевною. Інакше він не кричав би так голосно і так довго, а тим більше замовчав би після людських гнітючих докорів. А сліпець натомість не зважає на людські докори, а ще дужче виявляє свою віру. Він наполегливо просить милості. Невже Господь не чув голосного крику сліпця раніше, ніж зупинився і звелів його привести? Можливо й чув, але вичікував, щоб віра сліпця виявила свою красу: свою витривалість і силу. Така віра спасає. Така віра заставляє тих, які докоряли сліпцеві, віддати хвалу Богові. Така віра потягає і будує інших.
Натомість ми, коли чогось просимо в Бога, то просимо дещо інакше, ніж євангельський сліпець. Ми, можливо, подібно до нього і кричимо до Бога про милість, але на відміну від сліпця робимо це зазвичай тоді, коли інші не можуть нас висміяти чи вилаяти за це. Ми, можливо, подібно до сліпця, багато разів повторюємо своє прохання, але на відміну від нього не принижуємо себе перед Господом, коли бачимо, що Він начебто не зважає. Ми, можливо, як і сліпець, звертаємося до Бога з найпотаємнішими бажаннями, але на відміну від нього зважаємо водночас і на думку людей. Іншими словами, ми просимо Бога про милість, але так, щоб не виглядати смішними чи дивакуватими для людей. Так, щоб люди нас не відкидали.
Якщо би сліпець зважав на те, що думають про нього люди, то залишився б незрячим. Якщо ми, просячи чогось у Бога, зважаємо на те, що наш крик лунає у світі заголосно чи задовго, чи є незручним для інших, чи заважає їм, чи виглядає смішним, чи нас сварять і ганьблять, то не очікуймо, що Господь сотворить з нами чудо. Наша віра не здатна тоді спасти нас. Як і не здатні спасти нас люди, на думку яких ми настільки зважаємо, що боїмося правдиво вірити в Бога. Віра, а не думка людей, повинна бути в нас тією силою, яка надає звучання нашому голосові до Бога.