Проповідь священика Сергія Ганьковського в Тридцять другу неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 14:11). Так і всяка спроба навіть просто оцінити самого себе, як здається, приречена на провал. Важко людині усвідомити, де в неї падіння, а де – подвиг. І зрозуміло – чому: не справа учнівська ставити самому собі бали за старанність, на те є учитель. Не справа підсудного призначати самому собі покарання, на те є суддя. Якщо вже кожному з нас у повсякденному житті часом тяжко розібратися в тому, що є воля Божа стосовно нас, а що – потурання, наскільки ж складніше зрозуміти, яких висот ми досягли або, можливо, в які безодні звалилися. На що вже, здавалося б, безпомилковий тестер – совість, адже і вона в будь-кого з нас навчилася послужливо «підстилати соломку» після кожного нашого падіння: «не побачить Господь, не дізнається Бог Якова» (Пс. 93:7).

Але і в нашому приблизно-духовному житті бувають великі хвилини! Але і нам, негідним, божественна благодать, посилає іноді «моменти істини», миті пронизливої правди, коли час присікається і торжествує Вічність, коли душа, забувши про «стручки, які їли свині» (Лк. 15:16), згадує про своє вічне синівство!

І ось тоді ми, подібно до жорстокого начальника митарів, тоді ми… ліземо на смоківницю.

Лізти туди, ризикуючи скрутити собі шию, можна тільки розуміючи – навіщо, заради чого приноситься ця дивна жертва. Бо, звісно, митар Закхей жертвує собою, як ні мала і як ні смішна комусь така ось «жертва». І цей ривок увись, у невірний покров гілок стає для нього жертвою Богові тільки з однієї причини. Бо він, пихатий і злий, він, скаредний і жорстокий, він, безпринципний і невблаганний, він, ненависний усіма «старший над митарями і чоловік… багатий», «бажав бачити Ісуса, хто Він» (Лк. 19:3)!

І ось, коли ми молимося удома, коли ми постимо, коли покірливо терпимо образи, коли віддаємо кровні свої, нелегкою працею зароблені гроші невідомо кому тільки тому, що він – просить, одним словом, коли ми теж як би «ліземо на смоківницю», – навіщо ми це робимо? Якого результату ми чекаємо від цих своїх жертовних зусиль? Адже не для побутової зручності, не для того ж, щоб стати відразу багатими і здоровими, ситими і щасливими?

Бог з ними, із ситістю і багатством! Але хіба грішно і соромно шукати здоров’я і щастя, спокою і свободи? Та ні, не те щоб соромно, а, знаєте, – безглуздо. Не тому таємничо твориться Богом дитяче тіло в теплоті і млості материнської утроби, щоб навіки залишитися там. Настане година, і в муках народження людина покине свою першу колиску, щоб народитися у світ, такий же прекрасний і такий же тяжкий, як і сам процес зародження нового життя.

Але, як ми віримо, і це ще не фінал! Ми нашим Богом призначені для Вічності! Ми народжені у світ, щоб, подібно до зерна, кинутого в теплий і вологий ґрунт, померти для землі і воскреснути для Неба. А якщо це так, а ми віримо, що це так, тоді що означають здоров’я і щастя, спокій і свобода, усе золото світу і кар’єрний успіх поряд з вічним блаженством у Царстві нашого Бога!

Отже, жертвувати собою, своїм часом, душею, тілом, грошима, іншими словами, «лізти на смоківницю», варто лише заради Вічного, поки не відчутного, але тільки очікуваного Царства. Того самого Царства, про яке наш Спаситель сказав, що воно, – «не від світу цього» (Ін. 18:36). І ось заради цього позасвітового Царства, заради того щоб побачити Ісуса, лізе на смоківницю старий сухопутний пірат, лізе, щоб позбутися половини свого майна і віддати скривдженим вчетверо!

Слава Богу за усе! А найбільше слава Йому за те, що Він одного разу, як колись начальника єрихонських митарів, пробудив кожного з нас від ганебного сну самовдоволення і невимовним Своїм промислом змусив «лізти на смоківницю» тільки для того, щоб «бачити Ісуса, хто Він» (Лк. 19:3). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 32 неділя після П’ятидесятниці