Євхаристія – це наріжний камінь нашої віри і нашого ставлення до Бога. І якщо щось нас може відлучати від причастя, то тільки церковна дисципліна, бо не кожен через свою гріховність може витримати щоденне причащання, не зазнавши шкоди розуму, душі та іншим складовим. Тому треба до причастя особливо готуватися. Якщо святі апостоли причащалися щодня, то вже після декількох десятків років християни стали причащатися раз на тиждень. А потім це все більш і більш бідніло, і вже за часів Іоанна Златоуста з’явилися християни, які причащалися раз на рік. А тепер є такі, які взагалі майже не причащаються, хоча за канонами церковними хто хоч би раз на рік не причастився, той вже, власне, не християнин, тобто він стає як би нехрещеним.

У Церкві є канон: якщо людина три неділі в храмі не була, вона вважається відлученою. Бо як так? Там йде шлюбний бенкет Христа Спасителя, а тобі ніби і не треба, у тебе якісь свої міркування. Чашу виносять, Чашу життя, в якій Тіло Христове! Та ми повинні кинутися до неї, обійняти! А ми? Ми можемо і штовхатися, і свічками займатися, і чимось шарудіти, і про щось думати…

Отже, виходить Сам Христос Чашу життя пропонує – от воно, Царство Небесне, куштуй, пий! А нам байдуже, ми навіть покаятися не хочемо. Так тільки, за звичаєм: ніби вже час минув, от у піст – тоді і причащуся. А бажання такого не відчуваємо: якийсь обов’язок, якась поденщина в цьому, а жаги немає. Тому що, коли ми причащаємося, ми як би нічого не відчуваємо, у нас нічого не відбувається. Ну, причастився… Ось запивку ми п’ємо з більшою жадністю, навколо неї завжди більше пожвавлення і реально якогось життя, це нам ближче, а до Чаші Христової ми майже байдужі.

Наша байдужість є тяжкий гріх проти Христа. Тому нам треба змінити свою свідомість, щоб постійно приступати до Чаші. Як ми можемо в себе благодать прийняти? Тільки через Святе Причастя з’єднуючись з Христом Спасителем.

Думки про навколишнє