Стрітення Господнє
Через богослужіння ми стаємо споглядачами прекрасної картини: Діва Марія приходить на сороковий день після народження Свого Первістка для того, щоб присвятити Його Господові. І хоча Вона не потребувала жодних днів очищення, бо народження Спасителя сталося вище за всяке єство, надприродним чином, але сенс цього обряду, як і сенс всякого старозавітного обряду, був подвійний: не лише покаятися в первородному гріху, не лише виконати гігієнічні приписи, які були в Старому Завіті і які були потрібні, бо всякі, навіть медичні, відомості люди могли отримувати тільки від священиків як вождів народу, – але кожен обряд мав також значення і просвітницьке і підготовче.
У даному випадку кожне народжене немовля треба було присвятити Господові. Такий звичай був встановлений для того, щоб батьки – адже народжують дітей люди зазвичай ще молоді і безглузді – усвідомили, що той, хто до них прийшов, немовля – це є дар Божий і тому його треба Богу присвятити; треба таким чином його ростити і виховувати, щоб головним у його житті був Бог. Таким чином, цей обряд присвячення мав значення виховне.
Але обряд – це зовнішня форма. А що під ним мається на увазі? Якій меті він служить? Треба завжди намагатися докопуватися до найглибиннішої суті і завжди її пам’ятати, інакше, на жаль, будь-який обряд, навіть найбільш благочестивий, перетворюється на магію, тобто в механічну дію, спробу через якісь маніпуляції досягти змін у світі духовному. Тому потрібно тверезо розуміти, що мета обряду суто службова, а головне – внутрішня суть.
І тут ми бачимо цю внутрішню суть, бо як Господа можна присвятити Господові, коли Він Сам Господь, Сам Творець? Але це звершується як певний дуже важливий для усіх символ. І Церква угляділа в цій події таємничу подію, яка нам виявляє певну дуже важливу істину, і обрала її для дванадесятого свята – Стрітення. Це свято не посвячення, не очищення, не пришестя в Єрусалимський храм, а день стрітення, зустрічі: зустрічаються два Завіти, Старий і Новий. Новий – в особі людини Ісуса Христа, в особі Боголюдини, бо у всьому світі доки новозавітний лише один Він. І ще Його Мати, Якій Архангел Гавриїл сказав, що Вона зачне і народить Спасителя. Тобто Вона мала цю істину з перших вуст, від Самого Бога через Ангела сповіщену, та все ж те, що сорокаденне Немовля, що лежить на Її руках, є Її Творець, Її Спаситель, Який управляє всім світом, Який влаштував і небо, і зірки, і усе творіння, – як це можна було вмістити в цю ще зовсім юну голівку, хоча і надзвичайної, небесної чистоти і ясного розуму? Це було просто неможливо. Серцем Вона це відчувала наперед, а розумом ще доки не могла прийняти і тільки, усе, що відбувалося з Ним, складаючи у Своєму серці, Вона разом з Ним визрівала. І це відбувалося так само поступово і непомітно, як і Царство Небесне в кожному з нас поступово і непомітно для нас зростає.
І ось Він – єдиний з Нового Завіту прибулець, «хліб живий, який зійшов з небес», – і навколо Нього Пресвята Діва, Йосиф, який усе своє життя присвятив тому, щоб Їх обох оберігати, і двоє найкращих з усіх: Анна пророчиця, дочка Фануїлова, яка день і ніч служила при храмі і усе її життя складали піст і молитва; євангеліст іменує її пророчицею – а пророкувати можна тільки Святим Духом, тому дійсно «Дух Святий був» на ній, як і на старці Симеоні, який теж, незважаючи на глибоку старість і неміч, прийшов для того, щоб тремтячими руками узяти Це Немовля, Його відчути, до Нього доторкнутися, доторкнутися до Слова Божого, доторкнутися до свого спасіння.
Бог утілився, і усе найкраще, що було в Старому Завіті, зібралося в цю мить в Єрусалимський храм, бо не було тоді на землі святішого місця, де поклонялися єдиному, справжньому Богові. І ось вони прийшли, і сталася ця зустріч – сталася, бо вони, і Анна пророчиця, і старець Симеон, жили напруженим життям, життям подвижницьким, життям, яке було наповнене усіляким очікуванням цієї зустрічі. Анні були вісімдесят чотири роки, Симеону – близько двохсот років: цифра, більше схожа на вік прабатьків. Він був дуже старий і, незважаючи на це прийшов, і побачив, і відчув.
Це свідчить про те, що навіть у Старому Завіті, коли не було з людством благодаті Божої, коли не було ще повноти одкровення, коли люди керувалися тільки обрядовими прообразами, коли людина ще не могла досягти благодатного життя, коли між людиною і Богом була величезна прірва, – і то окремі люди, подвижники, які жили очікуванням пришестя Христового, досягали благодатного життя і Господь, як би передбачаючи майбутнє Царство, поселявся в них, опочивав на них.
А ми живемо вже в абсолютно іншу епоху. Принципова її відмінність полягає в тому, що будь-яка хрещена людина, якщо побажає, може стати пророком і будь-хто в хрещенні вже є носієм Святого Духа, Того Самого, Який опочивав на Симеоні і на Анні. Нам це дано відразу і дарма, без всяких подвигів і заслуг, і решта нашого життя має полягати в тому, щоб підігрівати одного разу дані благодать, щоб вона не згасала, не остигала, а весь час прибувала. Але для цього треба весь час жити в напруженому очікуванні зустрічі з Богом. І зустріч ця здійснюється на Божественній літургії. Господь Сам заповідав нам її звершувати і Сам нам обіцяв, що, коли ми збиратимемося всі разом, Він буде серед нас. Тому нам треба намагатися ніколи не забувати, що ми приходимо в храм передусім для стрітення, для того, щоб нам зустрітися з живим Богом, Який тут перебуває.