Намагайся заглянути духом на дно душі тих огидних вояків, яких спровадив Юда. Вглянься в їхні підлі серця, і дивися, як там кіпить жадоба піймати Ісуса. Дивися на їхні лиця, як на них відбивається дика радість, що вже бачать того, якого мають спіймати. А хоча вони так озброєні, хоча їх стільки є, то однак так стоять, наче вкопані; ні один із них не має відваги кинутися на Ісуса. А це є знаком, що вони не мали б права навіть діткнутися Його, бо сам хотів терпіти за наші гріхи. “Жертвований є, бо сам хотів”. Ісус Христос показує, що добровільно віддається в їхні руки.

Тому: “Вийшов і сказав їм: кого шукаєте? Йому відповіли: Ісуса Назорея. Ісус говорить їм: це Я… І коли сказав їм: це Я, – вони відступили назад і впали на землю” (Ін. 18:4-7).

Розваж, що Христові слова: “Це я” неначе грім повалили всіх на землю. А чи Ісус Христос не міг їх усіх повбивати, якби був хотів? Певно, що міг, але не хотів. Показав їм лише, що їх сила нічого не значить, та показав їм лишень їх злобу, бо сказав до них: “Ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб узяти Мене” (Мф. 26:55). Відтак “знову запитав їх Ісус: кого шукаєте? Вони сказали: Ісуса Назорея.” І озвався Ісус: “Я сказав вам, що це Я; отже, якщо Мене шукаєте, залиште цих, нехай ідуть. Щоб збулося сказане слово: з тих, якого Ти дав Мені, Я не погубив нікого” (Ін. 18:7-9).

Бачиш, яка безконечна доброта Пресолодкого Серця Ісусового. Сам себе віддає в руки безбожних, а учнів Своїх не дозволяє навіть діткнутися. Ось маєш доказ, що без Божої волі навіть волос з твоєї голови не впаде. Святе Євангеліє каже далі, що: “Симон же Петро, маючи меч, витяг його і вдарив раба первосвященика і відсік йому праве вухо. Ім’я раба було Малх. Але Ісус сказав Петрові: сховай меч у піхви (Ін. 18:0-11). Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш як дванадцять легіонів ангелів? (Мф. 26:53). І діткнувся вуха його й оздоровив його… А вони, спіймавши Його, вели до Каяфи, найвищого архієрея. Тоді всі ученики, покинувши Його, розбіглися” (Мф. 26:56-57). Отак не хотіли учні молитися в саду, тому тепер зі соромом утікають. Тож молю Тебе, Ісусе, не допусти, щоби я Тебе не покинув.

Розважання на дні Великого посту