У нас дуже багато накопичилося знань, ми отримали свободу говорити і читати, і вже дуже багато про Бога знаємо, але це не є знання Бога. Можна прочитати усі книги з богослов’я і це буде зовнішнім знанням. Зовнішнє знання ніскільки не наближає нас до Бога, бо людина сама до Нього наблизитися не може. Бог живе в неприступному світлі. І єдине, що може людина, – це в очах Божих стати Йому угодною, щоб Господь сам захотів прийти і обитель у ній створити.

Богові милий нехай навіть і грішник, але той, хто з упокорюванням кається, усвідомлюючи одну-єдину істину, що він нескінченно пропащий грішник. А нескінченно пропащому грішникові якось негоже хвалитися і вимагати особливого до себе ставлення, любові. Той, хто усвідомив себе пропащим грішником, ніколи не ображатиметься, він знає: його гідність у тому, щоб йому невпинно плювали в обличчя, бо іншого він, власне, і не заслужив. Він стоятиме покірливо, у землю втупившись, б’ючи себе в груди і казатиме: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!». Йому стане не до того, хто як до нього ставиться, скільки йому виявили уваги і любові, бо він згорає від сорому перед Богом.

І це є рятівний стан душі, бо Господь, коли бачить таке влаштування, до людини приходить. Приходить до неї Своїм Духом Святим і утішає її. Дух Святий так і називається Утішителем, бо обтирає всяку сльозу з лиця людини, коли та кається у своїх гріхах, плаче, змиряється, а не гордиться і не надимається. І ось це є краса дійсно християнського життя, це і є Православ’я.

І ось людина сама грішна, яка не має добрих справ, не має такої безпристрасності, ні такого блискучого порядку, ні такої чудової організації, але яка б’є себе в груди і каже: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» – йде більш виправданою. До цього нас Господь у час Великого посту і закликає.

Думки про навколишнє