Раніше люди були простодушніші, вони істину євангельську сприймали прямо. Ось, наприклад, ми святкуємо пам’ять Севастійських мучеників. Стражник побачив, що на воїнів, які голими стояли на льоду взимку і замерзали, спускаються вінці, і так просто це сприйняв, що зрозумів: ось якщо зараз він кинеться до них, то теж отримає вінець від Бога. Навіть не подумав, що йому буде холодно або боляче. І така в нього була жага спасіння, краси духовної, таке бажання наблизитися до Бога, що він ні про що не замислився, роздягся і встав разом з ними – і за цю ніч став святим, хоча не був навіть хрещений. За одне своє спрямування він сподобився дару Духа Святого і зарахований до сорока мучеників Севастійських, пам’ять яких Церква звершує упродовж стількох століть.

Що ж у ньому сталося? Він наважився стати таким, як вони. Він був вражений їх подвигом, уражений божественною красою їх християнської мужності, він був переможений їх лагідністю. Тобто його серце за своїм внутрішнім влаштуванням стало абсолютно тотожнім серцям цих людей. Тому усі інші речі: і молитва, якої він не знав, і Священне Писання, якого він не читав, і, звісно, він ніколи не входив у збори євхаристії і був нехрещеною людиною, – але за одну ось цю рішучість Господь усе заповнив. І ось цієї рішучості бракує, власне, кожному з нас, щоб уподібнитися їм, щоб отримати той же вінець від Бога.

Питається, чому ми жодних вінців над головою інших людей не бачимо, а цей грубий воїн, який ще декілька секунд тому виконував роль ката, чому він побачив? Справа в тому, що Господь людині, яка готова зважитися на подвиг, допомагає. Спасіння душі можливе тільки тоді, коли людина забажає життя духовного, забажає подвигу, а не цього вульгарного світського життя.

Думки про навколишнє