Що є покаяння
Покаяння є пожвавлення душі, є початок розуміння істини. А істина ця дуже неприваблива. Вона полягає в тому, що раптом ми бачимо, що ми набагато гірші за кожного з тих, хто нас оточує. І це істинне розуміння дає нам можливість відразу і Бога бачити, і зрозуміти Його заповіді, і пізнати, що в нас опирається спасінню, чому нам не хочеться молитися і в храм ходити, чому ми не читаємо Священне Писання, чому не знаємо заповіді Божі, не можемо приборкати свій язик. Ми самі собі прощаємо, самі собі дозволяємо робити маленькі мерзоти, які поступово в процесі нашого життя перетворюються на великі. Ми поступово усипляємо власну совість. І приходимо в храм як до себе додому, із зухвалим виглядом, купуємо тут усе, що нам потрібне: хочу це куплю, хочу це, це я замовлю, тут я поставлю. Але це марна трата часу, грошей і сил. Усе це марно до тих пір, поки не почнеться в нас процес одужання душі. А він починається із слів: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!».
Але нас жахає не тягар гріхів, нас жахають хвороби тіла. Нас найбільше турбує цей дискомфорт, що десь щось болить. І нам не страшно, що в нас душа не лише болить, а, можливо, вона давно вже померла, і ми духовно гниємо живцем. Життя є спілкування з Богом, і якщо цього спілкування не відбувається, то людина не живе. Життя людини відрізняється від життя тварин тим, що вона здатна пізнати Бога. Бо людина носить відбиток Божества, людині даний Божественний розум, людина носить образ Божий, щоб через цей образ, який у ній закладений, пізнати Творця свого.
А ми, будучи в гріху, забувши Бога, перетворилися на мурашок, які усе тягнуть собі, розглядаючи все, що їх оточує лише для себе. І так ми і дітей виховуємо, і так ставимося до родичів. Це в усьому проявляється. Нам неважливо, як людина поводиться, нам неважливо, що в неї в душі, а важливо лише одне: як вона до нас ставиться. Якщо вона до нас ставиться добре, вона хороша; якщо погано, отже, вона погана, ми її засуджуємо незалежно від того, яка вона насправді. Так у нас повністю спотворюється сприйняття світу. А причина – у нашій гордині, у піднесенні, у тому, що ми поставили на п’єдестал у своєму серці замість Бога самих себе.