Перша Церква була Церквою святих. Вона складалася з декількох сотень людей: Матері Божої, апостолів, жінок-мироносиць і певного числа учнів, які знову навернулися. Це були віддані Богові люди, які складали до ніг апостолів усе своє майно і усе своє життя віддавали Богові до кінця. І вони причащалися щодня. Щоб причаститися, люди йшли на смерть. Хоча вони звершували Божественну літургію ночами, коли усі сплять, їх все одно вистежували, хапали, вбивали. Але вони не боялися, і ті, хто залишалися в живих, знову і знову збиралися – з єдиною метою причаститися.

А тепер усе навпаки: святих вдень з вогнем важко відшукати, а причащатися треба примушувати. Деякі дійшли до того, що причащаються раз на рік або і того рідше. Виходить, що для них Бог як би і не потрібний, у них немає жодного бажання з’єднатися з Богом, а якщо вони і приступають до Чаші, то як би з обов’язку: ніби потрібно. А чого потрібно, навіщо, чому – немає такого розуміння, немає сердечного почуття.

От як за дві тисячі років християнське життя деградувало! Зникло розуміння найголовнішого, самої суті, адже це є основа християнської віри. Якщо в Церкві залишити і Євангеліє, і писання святих отців, і богослужіння, а прибрати тільки Божественну літургію, не причащати – це вже буде не Церква, це буде ніщо. Це якщо з Церкви прибрати Христа. Без Христа християнства не може бути, так і без Євхаристії не може бути Церкви. Тому завжди найстрашнішим покаранням, рівносильним смерті, у Церкві було відлучення від причастя. І в давнину людина, позбавлена причастя за якийсь гріх, проходила дуже сувору покутну дисципліну.

А зараз? А зараз людина сама себе добровільно відлучає від Чаші Христової – просто не ходить у церкву, й годі! І таке наше ставлення до причастя – це духовна смерть.

Думки про навколишнє