Підходжу до сповіді – у чому мені каятися? Дехто прямо мучиться: ну ось, знову отець зараз приставатиме. Що йому від мене потрібно? Накрив би скоріш, та й годі. А насправді йому нічого не потрібно, йому теж потрібно скоріш додому і відпочити, як усім живим людям. А просто Господь хоче, щоб наше серце зрозуміло: у чому я грішний перед Богом? Ось я зараз прийду додому, з чого мені треба почати нове життя? Бо кожна сповідь має бути таким початком, має для нас щось відкрити, якусь чергову завісу. У нас багато завіс на очах – і ось одну з них зняти, щоб світ Божий до нас був ще ближчим, щоб поступово, потихеньку ми просвічувалися від сповіді до сповіді. А то сорок років у храм ходить – і «в усьому грішний», ось і уся сповідь. Чи думає: що ж таке сказати? Ось надумав: двадцять вісім років тому я… Згадав! Хоча цим гріхом давно вже людина не мучиться, вже давно розкаялася.

Сповідь – це не копання в якихось гріхах, ні, сповідь є усвідомлення того, що мене мучить у даний момент, чим я Богу не догодив. І це є початок нового життя: від чого я завтра наважуся відмовитися заради Господа. Деякі кажуть: «От, отче, рідко в церкву ходжу». І усе, рік немає його. Наступного року знову прийшов: «Рідко в церкву ходжу». Ну коли ж ти часто ходитимеш? Якщо ти усвідомив, що грішний, що в церкву ходиш мало, то виправсь, ходи частіше. Ну не можеш щотижня, ходи хоч раз на місяць, і то буде добре, вже крок вперед. А то ні з місця: роки йдуть, адже кожен день до смерті наближаєшся – і нічого не відбувається. А треба, щоб з кожною сповіддю ми робили маленький крок вперед, щоб щось добре в нас увесь час зростало, а зле зменшувалося.

Думки про навколишнє