Христос і центуріон, Паоло Веронезе

Проповідь священика Гліба Козлова в Четверту неділю після П’ятидесятниці . . .

«І сказав Ісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить». Чому ж не видужують ті, за кого молимося ми, ті, про кого ми просимо Бога? Ісус каже сотнику: «Як вірував ти, нехай буде тобі». Може, ми недостатньо віримо, і через невірство наше не отримують зцілення наші близькі? Можливо. Але справа не лише в цьому, але також і в тому, що саме ми від Бога чекаємо.

Сотник каже Ісусу: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій». Ми ж, якщо і маємо віру в те, що Бог може і хоче дати здоров’я за молитвами нашими, то, можливо, часто ставимо це Богові як би в обов’язок, вимагаємо негайного і точного виконання нехай навіть благого, але саме нашого бажання, забуваючи при цьому, що «я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою». Іншими словами, чекаємо ми в такому разі виконання не благої волі Божої, а нашої, спотвореної навіть у найкращих своїх спрямуваннях домішкою зла і невідання, і тоді, можливо, вже за нашими гріхами і не здійснюється дива і не видужують ті, про кого ми молилися.

У сьогоднішньому читанні апостол каже: «Які ж плоди ви мали тоді? Такі, яких тепер самі соромитесь, бо кінець їхній – смерть». Кінцевий результат, плід гріха – смерть. І не лише в тих випадках, що здаються такими очевидними, принаймні на перший погляд, коли, приміром, пиячила людина усе життя, спилася і померла, а і в набагато загальнішому плані – після гріхопадіння у світ входить смерть, смертність, кінець усього на цій землі. І здається, що цей страшний результат нашого гріха Бог обертає все-таки на благо, Він допускає смерті увійти в колись прекрасно створений Ним, а нині понівечений нами світ, щоб покласти межу тим нескінченним стогонам і мукам всіх істот, про що в іншому місці пише апостол.

У словах «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою» не лише справедливо стверджується, що сотник, як і будь-хто з нас, негідний виконання своїх прохань і молитов, але крім того, у словах цих вказано дуже важливе ієрархічне відношення людини і Бога. Не ми повинні усіма силами і способами змусити увійти Творця і Життєдавця до нас, у наші цілі і бажання, а Бог кличе нас у Свій дім, у Царство Небесне.

І апостол каже нам про те ж. «Бо відплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне у Христі Ісусі, Господі нашому».

І ось, коли ми молимося за здоров’я своє або наших близьких, і не помічаємо швидкого виконання наших прохань, нам би пам’ятати слова апостола Павла про те, що «що всі істоти разом стогнуть і мучаться донині; і не тільки вони, але й ми самі … стогнемо, чекаючи усиновлення, відкуплення тіла нашого. Бо ми спаслися в надії. Надія ж, коли бачить, не є надією; бо коли хто бачить, то чого йому і надіятися? Але, коли надіємось на те, чого не бачимо, тоді чекаємо в терпінні. Також і Дух підкріплює нас у немочах наших: бо ми не знаємо‚ про що молитися‚ як належить, але Сам Дух просить за нас зітханнями невимовними. … До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра. … Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8:22-39).

Автор: священик Гліб Козлов

Усе по темі: 4 неділя після П’ятидесятниці