Апостол Павло учив: «Залишайся в тому званні, в якому покликаний». Треба те, що тобі Богом доручено, робити. Ось апостоли Петро, Павло – вони не намагалися перевлаштувати Римську імперію, вони нікому нічого не вказували, де хто має над чим працювати. Вони займалися тільки творенням Церкви, творенням серця людського, учили людину, як упокорюватися, учили людину духовного життя. І що в результаті? Минуло триста років, і уся колосальна імперія, яка простягалася від Британських островів до середини Африки, величезна країна звернулася до Христа. Уся. Вони палець об палець не ударили, щоб імператора поміняти або ще щось, а усе обернулося до Бога, уся імперія, усі народи прийшли до Христа, стали храми зводити, стали заповіді Божі виконувати, стали хреститися, стали один до одного ставитися по-людськи, і багато що моторошне, нелюдяне, що було в Римській імперії, відійшло в минуле.

Тому треба намагатися святих апостолів наслідувати в упокорюванні. Ось тоді ми зможемо досягти порядку спочатку у власній душі, потім у власній сім’ї, потім на тому місці, де ми працюємо. І навколо нас почне усе преображатися, як навколо апостолів. Ось апостол Павло був один, а скільки він людей навернув до Бога, скільки Церков заснував, скількох врятував від гріха. Так само і ми можемо. Але якщо ми гордитимемося, якщо ми своїм здібностям або своїм якимсь даруванням приписуватимемо те, що Бог робить, то нічого в нас не вийде. І дуже часто ми це спостерігаємо: ось кажемо щось людині, пояснюємо їй, розповідаємо, а вона не слухає, їй байдуже. Бо ми це робимо з гордістю. А коли з гордістю, то Дух Святий відходить від нас, ось ця сила Божа, тому людина нас і не слухає. А якщо з упокорюванням, з любов’ю, з лагідністю, тоді Дух Святий нам допомагатиме, тоді Він Сам навертатиме людину.

Тому благатимемо Господа, щоб окрім міцної віри, яку мали святі апостоли, окрім такої любові один до одного і до усіх, яка була в них, щоб Господь нам послав таке саме упокорювання, яке дарував святим апостолам.

Думки про навколишнє