Шукачі похвали
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дванадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Що таке блюзнірство? Це гріх, коли святиня використовується в низинних, неналежних цілях, що зневажають її священну суть. Для людини віруючої священну суть мають різні речі і явища. Це, звісно, ікона, до якої не можна ставитися, як до простої картини, написаної нехай навіть і геніальним художником. З іншого боку, її, ікону, не можна і обожнювати, бо це не Бог, а лише образ Божий.
Православній людині не спаде на думку використовувати священні євхаристійні сосуди для цілей, не пов’язаних із звершенням літургії, навіть якщо цілі ці самі по собі цілком нейтральні. Не можна, скажімо, використовувати Святу Чашу для того, щоб поставити в неї букет квітів. Всякий осудний християнин розуміє, що той, хто чинить таке, – кощунствує.
Священні слова церковних молитов і, передусім, саме ім’я Господа нашого, яке заповідь Божа прямо забороняє «вимовляти марно» (Вих. 20:7). І вже, звичайно, безумовно священну суть має найбільша святиня Церкви, залишена нам Самим Христом Спасителем на спомин про Себе (Лк. 22:19), – Божественна літургія.
Неблагоговійне, цинічно-недбале ставлення до літургії, що дозволяє християнинові спізнюватися до її початку, ходити по храму і розмовляти під час її звершення або навіть виходити з храму до її завершення, таке ставлення – не що інше, як найогидніше блюзнірство, тим більш потворне і невибачне, що здійснюється відкрито і нахабно у всіх на очах. Тим, хто чинить подібне, хотілося б нагадати слова Спасителя нашого, Який хоч і простив бандита і вбивцю на Хресті, але відносно тих, хто виступає в ролі спокусника, був невблаганний: «А хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18:6).
Не варто думати, що поняття «спокуса» може стосуватися лише плотських гріхів. Співвітчизники Ісуса відмовляли Сину Божому навіть у гідності пророка і, за словом євангеліста Матфея, «спокушалися Ним» (Мф. 13:57), глибокодумно міркуючи: «Чи Він не син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, та Іуда? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у Нього це все?» (Мф. 13:55,56). Отже не помилятимемося: лукаві мудрування можуть спокусити не менше, ніж блудні картини.
«Один з начальників» (Лк. 18:18), про якого ми читали в сьогоднішньому Євангелії, звертаючись до Христа із словами: «Учителю благий!» – поза сумнівом кощунствує, коли називає ім’ям Божим Того, Кого він не сповідує як Месію, у Кого не вірить як у Сина Божого. І на це протиріччя вказує йому Сам Христос, коли відповідає: «Ніхто не благий, тільки один Бог» (Лк. 18:19). Бо, якщо ти визнаєш Ісуса з Назарету лише одним з багатьох учителів, тоді блюзнірські віддавати Йому, одному з множини, божественну шану і звертатися до Нього так, як личить звертатися лише до Бога, Який «єдиний святий» (Одкр. 15:4), а отже, і благий!
Тим більшим блюзнірством було б таке звернення до Ісуса, якби той, хто запитує, повністю усвідомлював те, що він говорить із Сином Божим! Шукати компліментів у Визволителя наших гріхів і Спасителя людства, що гине, використовувати можливість говорити зі Всезнаючим і Всемогутнім для того, щоб похвастати, що усі заповіді Закону Божого «я зберіг від юности моєї» (Лк.18.21), може тільки людина, яка остаточно втратила сором!
Протоієрей Олександр Єльчанінов написав якось про людей, подібних до цього начальника: «Є релігійність, тісно сплутана з емоціями естетичними, сентиментальними, пристрасними, що легко уживається з егоїзмом, марнославством, чуттєвістю. Люди цього типу шукають похвали і доброї думки про них від духівника, сповідь їх дуже важка, оскільки вони приходять на сповідь, щоб поскаржитися на інших, поплакати, вони легко звинувачують інших. Недоброякісність їх релігійної екзальтації найкраще доводиться легким переходом до дратівливості і злості. Люди цього типу далі від можливості справжнього покаяння, ніж найзапекліші грішники». До цих слів отця Олександра додати нічого.
Якщо вже божба і марне згадування імені Господа нашого – гріх і блюзнірство, то наскільки ж більший гріх – вживання святині для самоствердження, використання священного авторитету Церкви для вирішення низинних, миттєвих і вульгарних життєвих або, того гірше, політичних цілей?
Не лише багатому важко увійти до Царства Божого. «Легше верблюдові пройти крізь вушко голки» (Лк. 18:25), ніж шукачу похвали і нагороди на цьому світі, який прагне довести свою «правоту», – побачити і визнати правду Божу. Адже він і перед Христом стоїть, як актор перед дзеркалом, через те усі ці його запитання: «Що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» – на перевірку виявляються просто негідним і жалюгідним вдаванням.
Роздумуючи над сьогоднішнім євангельським читанням, спробуємо все ж зрозуміти, що нам насправді важливіше: похвала, яку ми так шукаємо тут і зараз, або вічне блаженство з Христом у майбутньому віці? І чи дійсно ми готові погодитися на таке блаженство, куплене ціною, про яку попереджав нас Спаситель, коли казав Своїм учням: «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5:11,12)? Чи відмовимося ми від щастя на землі заради щастя на Небі? Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці