Ми постійно чогось чекаємо і вимагаємо

Через що страждають стосунки

Кілька хвилин самоти можуть змінити нас. Звичайно, коли є діти, неможливо закритися в кімнаті і сидіти там наодинці дві години. Але я кажу не про години, а про хвилини.

Спробуй, і ти побачиш, як добре тобі стане. І ближнім буде легше з тобою, бо за ці кілька хвилин самоти ти доторкнешся до Джерела життя вічного і потім скажеш: «Навіщо постійно щось вимагати від інших, коли можна отримати це у Самого Господа? І після цього просто насолоджуватися спілкуванням з оточенням – з радістю і любов’ю. І не вимагати від них того, що Господь посилає моїй душі, коли я усамітнююся на кілька хвилин у своїй кімнаті».

Наші стосунки з близькими страждають через те, що ми постійно на щось чекаємо і вимагаємо. Так, нашій душі дійсно потрібно багато що, але ми не розуміємо, що оточення просто не в змозі дати нам бажане в тому об’ємі, в якому нам хотілося б. Цього можна набути тільки наодинці з Богом, у мовчанні.

І тоді ми почнемо шанувати свободу любимої людини, шанувати її особистий простір і час. Постараємося, щоб їй було комфортно з нами, і вже не вимагатимемо від неї постійно бути поруч, нескінченно спілкуватися.

І хвороблива залежність від стосунків зникне. Бо ми навчимося наодинці, у спокої і безмовності спілкуватися з Тим, Хто подарував нам цю людину. Адже будь-які стосунки – це дар Божий. І якщо вони такі важливі для нас, то наскільки важливіше набути Того, Хто їх дав! І Хто є Джерелом благ для всіх людей.

Якщо постійно знаходитися поряд з цим Джерелом, то і до близьких ми почнемо ставитися з почуттям вдячності, без прагнення «прив’язати» їх до себе. У такому разі наше спілкування не буде ближньому в тягар. Навпаки, з’явиться відчуття відпочинку і легкості. І стосунки будуть збережені.

Так, я важка людина

Як часто буває, що щасливі молодожони, які ще нещодавно божеволіли від любові, через якийсь час починають обтяжуватися присутністю один одного. І для них невтямки, що треба просто перестати без кінця вимагати щось від своєї «половинки», перестати постійно претендувати на її увагу, ніжність і турботу. Залиш людину в спокої хоч би ненадовго! Дай їй вдихнути і знову набути себе. Дай свободи!

Але хіба це можливо, коли обоє зациклені один на одному? Мені здається, хвилинка мовчання наодинці із собою може і тут допомогти. Посидь трохи наодинці. Спробуй зробити те, що так часто радять: побути наодинці із собою. І з Богом. У мовчанні і спокої ти зрозумієш, де був неправий. І скажеш: «От я дивак, ну як можна так дратуватися?»

Твоїх слів ніхто не почує, адже ти будеш один. Не бійся зізнатися собі у своїх помилках. Ніхто не збирається тебе звинувачувати. Просто скажи самому собі: «Так, я – важка людина. Зі мною важко, я постійно дратуюся, у мене купа претензій, я – справжній егоїст, нарцис, якому важливо, щоб усі тільки і робили, що бігали навколо мене».

Кому можна сказати таке про себе? Як? Цілими днями ми бігаємо туди-сюди, у нас маса справ, і подумати про це просто ніколи. Але виявившись на хвилинку наодинці, можна ненадовго зануритися в себе, «поваритися у власному соку». І коли «страва» приготується, лагіднітиме і наше серце. Адже гасіння і варіння пом’якшують продукт, чи не так? От і посидь, «поварися» небагато, а Господь ще і додасть у твою «страву» трохи спецій, солі чи цукру, щоб поліпшити смак. Не хвилюйся, шкоди від цього точно не буде!

Насіннячко, полежи хоч трохи

Побувши наодинці із собою, пізнавши себе, можна пізнати весь світ. Адже світ сконцентрований у кожному з нас – у тобі, у мені. Бажання всіх людей живуть і в нашому серці. Треба тільки набратися сміливості і зробити перший крок назустріч власній душі, щоб побачити всі її таємні бажання, помисли і мрії.

Але це можна здійснити тільки наодинці з собою, мовчки, у тиші, без шуму і гамору. Розумієш? Це можна зробити, до речі, і на кухні, коли готуєш обід. Нікого немає поруч, ти мовчки, спокійно помішуєш суп. У такі хвилини помисли залишають тебе, і можна легко відкрити душу перед Богом. «Господи, поговори зі мною!» І саме в такі моменти, коли навколо мовчання і тиша, можна зрозуміти іншу людину, поставивши себе на її місце. Тільки той, хто знаходить час для таких спокійних хвилин у тиші, може по-справжньому почути і зрозуміти інших.

А надактивна, вічно по вуха в роботі людина нікого не зрозуміє, навіть якщо старатиметься щосили. Проблеми інших здаються їй поверхневими – бо її життя поверхневе. Вона ніде не може пустити коріння, бо не в змозі зупинитися. А без коріння немає і якості.

Щоб пустити коріння, насіннячко повинне виявитися в землі і полежати хоч трохи. А для цього потрібен час.

Усвідомити свою цінність

Святі пустинники тому краще за всіх і розуміли людей, що проводили багато часу в мовчанні. У своїй безмовності вони чули голос Божій. А якщо слухати Його, Він відкриє перед тобою всі таємниці, і після цього буде легше зрозуміти ближнього, і вже не станеш гніватися, сперечатися. Така самота дуже корисна.

Ні, я не маю на увазі відособленість від оточення, яка являється, швидше, психологічною проблемою. Це не самоізоляція, не безконтрольне прагнення піти в себе і свої переживання. Ні! Це добровільна дія, яку і я хотів би здійснювати час від часу. У мовчанні пізнавати себе, своє «я», яке звичайно кудись вислизає; відчути присутність Божу. І потім повертатися до повсякденних справ, по-іншому дивлячись вже на все навколо. І що б мені не сказали, я не вийду із себе. У мене будуть сили почути будь-кого, нехай навіть найскорботнішу звістку, бо душа пройшла підготовку і серце зміцніло. У ці хвилини мовчання на мене зійшло Божественне світло, Одкровення.

Де святі люди отримували одкровення? У печерах. Згадаємо апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Він отримав Одкровення від Господа в печері на острові Патмос. Адже печера – цей замкнутий, обмежений простір. Але саме там сталося велике диво – Божественне Одкровення. Як можна пояснити такий парадокс? У темне, обмежене за площею місце несподівано проникає потік світла, і душа розкривається, приймаючи це Божественне світло, спрямовуючись увись, виходячи за грань свого існування. Це почуття не хочеться відпускати ні на мить – настільки воно насичене і багате. Цей момент неможливо замінити нічим на світі, і хочеться знову і знову викроювати час, щоб відчути його.

І тоді, що б не довелося тобі вислухати – на роботі, наприклад, коли проти тебе плетуть інтриги, сміються і всіляко намагаються зробити боляче, тебе це не чіпає, як раніше. Ти бачиш цих людей наскрізь – бо хвилини безмовності формують наш духовний зір, і ми починаємо бачити все набагато краще, гостріше, чіткіше, без перешкод. Бо тепер ми сильні Божественною благодаттю і, насолодившись світлом, усвідомлюємо свою цінність, красу і Божественне походження.

Що б хто не казав, тебе це не знищить, бо тепер ти не залежиш від чужої думки. У мовчанні ти придбав скарб, який дає тобі цю незалежність.

«Говоріть про мене, що хочете!» – скажеш ти. Не вголос, бо тоді почнеться суперечка, а подумки. Та і по одному твоєму виду це буде зрозуміло. Ти вже не піддаєшся впливу, а навпаки – сам чиниш благотворну дію на інших, роблячи їм добро.

Домашній любитель тиші

Будучи невразливим для ненависті і злості, ти здійснюєш благі вчинки. Даруєш, допомагаєш, жертвуєш – і при цьому всі відчувають твій спокій, упокорювання і благодать.

Буває, що навколо монастиря з часом зростає село чи місто. Міські будинки примикають до монастирських стін, і люди, які живуть у цих будинках, кажуть, що відчувають благодать, що виходить з монастиря. Відчувають силу молитви, що проливається в безмовності. Відчувають силу Божого благословення.

Так само і з людьми. Велика радість, коли в сім’ї є людина, яка любить тишу – замість шуму і гамору. Адже безмовність – це джерело натхнення.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)