Хресні страждання Спасителя

Ще за 700 років до Різдва Христового пророк Ісая передбачив хресний подвиг Спасителя: “Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися” (Іс. 53:3-5).

Які муки зазнав Христос заради нашого спасіння, неможливо описати словами. Адже Господь, узявши на Себе гріхи всього людства, зазнав не лише тілесні страждання, але і душевний біль від залишення Богом. Його серце було поранене почуттям непоправної втрати, яке пережили Адам і Єва після вигнання з Раю. А що може бути страшніше за це? До того ж приниження Спасителя почалося ще до Голгофи: коли Він – Цар царів, Творець Всесвіту – перейняв на Себе образ людини… і більше того – раба. Ставши ізгоєм, від якого майже всі відвернулися. За юдейською традицією той, хто піддався розп’яттю вважався проклятим; його останки навіть не ховалися.

Фізичні страждання Христові, яким передували плювки, ляпаси і образи, почалися після виголошення вироку римським правителем Юдеї – Пілатом. Цей двоєдушний суддя знав про невинність Ісуса. Але під тиском шантажу первосвящеників він злякався, що його можуть звинуватити в зраді Кесарю і тому віддав наказ на страту.

На голову Спасителя кати наділи терновий вінець у формі шапки, схожої на митру (символ царської влади на Сході). Коли легіонери глумилися над Ним, від кожного удару тростиною по “терновій митрі” гострі і міцні чотирьохсантиметрові шипи встромлювалися все глибше, викликаючи сильний біль і кровотечу.

Його били по обличчю палицею завтовшки близько 4,5 см. Фахівці, які досліджують Туринську плащаницю, констатували численні ушкодження: розбиті брови, порвана права повіка, травма носового хряща, щік, підборіддя; близько 30 проколів, зроблених шипами.

Знущання з Христа тривало. Його прикували до стовпа і стали батожити. Били з великою силою від плечей до ніг. Учені вважають, що було завдано 98 ударів батогом. У римський бич впліталися металеві шипи, кігті хижих тварин, на кінці прив’язувався вантаж, щоб хлист краще обвивав тіло. При ударах таким батогом з людського тіла видиралося м’ясо.

Бичування Христа та його наслідки

Процедура страти через розп’яття передбачала ще і моральне знищення жертви. Сам засуджений до смерті півкілометра ніс на плечах знаряддя тортур: поперечну перекладину (2,5 м) від хреста. До неї ж прив’язувалися розведені в сторони руки. Не даремно дорога (550 м), якою йшов Страждальник, називається шляхом “скорботи”.

…Христос виснажений і втратив багато крові. Неотесана колода ранить розірвану шкіру і м’язи на спині і плечах. Нестерпна жара і спрага. Він спотикається і падає. Балка дуже сильно ударяє по правому плечу і лівій лопатці, оскільки її кінець мотузком з’єднаний з правою ногою. Він лежить на землі і не може підвестися. Важка перекладина, до якої прив’язані розпростерті руки, щільно притиснула голову до запорошеного каміння. Ісус намагається встати, але Його сили виснажені. Йому потрібна допомога. Проте набожні юдеї бояться осквернитися, доторкнувшись до Нього. Римські солдати примушують іновірця Симона Киринеянина, який проходив повз, нести хрест.

Уся процесія із загоном легіонерів поступово піднялася на Голгофу (“Лобне місце”). Те, що Сина Людського вивели на страту з міста, не випадково. Це свідоцтво: Христос є “Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу” (Ін. 1:29). Оскільки, за законом Мойсеєвим, “для очищення гріха” заклання жертовних тварин здійснювалося поза станом, “то і Ісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраждав поза брамою. Отже, вийдемо до Нього за табір, несучи Його наругу; бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього” (Євр. 13:12-14).

Юдеї через милосердя давали пити засудженим на розп’яття вино зі смирною та іншими благовонними речовинами. Такий напій не лише угамовував спрагу і підкріплював сили, але і затьмарював розум, притуплював почуття нестерпного болю при жахливих хресних стражданнях. Проте Христос від нього відмовився. Він хотів чашу скорботи і страждань за рід людський випити без одурманюючого, уявного “дару” гріховного світу.

І нове знущання: з в’язнів зривають одяг, що, особливо для юдейського релігійного почуття, є великою ганьбою. Солдати приступили до страти. (Не зупинятимемося на “технічних” подробицях екзекуції. За однією версією, Спасителя прибивали до Хреста на землі і потім тільки Його піднімали разом з хрестом, за другою – спочатку піднімали Сина Божого, а потім прибивали вже до укопаного Жертовника. У принципі такі деталі не важливі, бо незалежно від методу страти біль і страждання Христові від цього менше не ставали).

Легіонер притискає Його руку до перекладини і вганяє Йому в зап’ясток товстий гранований цвях з кованого заліза. Цвях зачіпає серединний нерв, і великий палець мимоволі підгинається (що доведене дослідниками Плащаниці). Потім те ж саме солдат робив і з другим зап’ястком. Потім ліву стопу накладають на праву і теж прибивають до дерева.

Чисто з медичної точки зору в розіпнутого через неприродне положення тіла порушувався кровообіг, виникало запаморочення. Кров підливала то до голови, то застоювалася в ділянці серця: це викликало в людини почуття туги і тривоги. При таких тортурах м’язи грудної клітки паралізовані, повітря не вистачає. Кожен вдих супроводжується судорожною напругою, стогонами. Щоб не задихнутися, приречений, спираючись на цвяхи, випрямляв зігнуті ноги і підтягувався спочатку на одній, потім на другій руці, ударяючись потилицею в місце перетину перекладин. У цей момент, окрім болю від тертя пошкодженої шкіри спини об поверхню хреста, через те, що тяжкість тіла переноситься на цвяхи, починають розриватися тканини і нерви в зап’ястках і стопах, викликаючи агонію, судому, що пробігає хвилею, і пекельний біль. Усе це повторюється навіть при маленькому подиху. А ще потрібно врахувати спеку, нестерпну спрагу, натовп, що біснується і лихословить Його. На місце страти легіонери брали багато оцту (кислого вина), щоб тамувати спрагу розіп’ятих. Але над Христом вони познущалися, давши Йому непридатний для питва оцет з жовчю. Правда, солдати підносили Ісусу і чистий оцет, але з метою ще більше дратувати Його спрагу.

Невимовними були страждання Христа, які тривали протягом шести годин. А люди, за яких Він помирав на Хресті, своїми кепкуваннями, знущаннями і злістю вливали нові краплі мук у чашу скорботи Спасителя світу. Напередодні Пасхи велика кількість народу стікалася в Єрусалим, проходячи повз Голгофу. Над головою Господа була прибита табличка, де трьома мовама вказувалася Його “провина”: “Ісус Назорей, Цар Юдейський“. Цим написом Пілат вирішив помститися первосвященикам, всенародно зганьбивши їх перед язичниками. Виходило, що юдеї розіп’яли свого Царя, з приходом Якого було пов’язано стільки надій на звільнення, та ще біля столиці Юдеї і напередодні свята. Тому скривджені і ображені старійшини, книжники, фарисеї все обурення зганяли на Спасителі. Хоча, коли вони торжествували перемогу над Христом, самовдоволено заявляючи Всемогутньому Богові: “Спаси Самого Себе!” – їх вустами говорив диявол.

Хрест для Спасителя був як би новою сорокаденною пустелею спокус. Тільки цього разу лукавий викликав Господа на чудеса через своїх синів погибелі. Голгофа – місце, де Христос раз і назавжди скасував владу і державу ворога роду людського (див. Кол. 2:14). Якби диявол знав, що він робить, розпинаючи за Божим допущенням Господа Слави, то ніколи б так не поступив. Зрозумівши власну помилку, лукавий хотів тільки одного: щоб Христос зійшов з Хреста, “щоб не зійшов до нього в пекло і не зруйнував його Хрестом” (Св. Лев Великий). Це бажання можна було почути навіть з вуст римського солдата: “Якщо Ти Цар Юдейський, спасися Сам!” (Лк. 23:37) тобто зухвалий заклик: “Яви диво!”. А Бог, по Своїй Всемогутності, явив преображення зла на благо. Звір, що влаштував підступи проти Ісуса, зрозумів, що сам потрапив у сіті. Змія вжалила власний хвіст. Грубо кажучи, вселенське зло захлинулося власною злістю. Христос, “забравши сили у начальств і властей, владно вивів їх на ганьбу, подолавши їх Собою” (Кол. 2:15).

Господь чому учив інших, те саме виконував Сам. Агнець Божий переміг зло любов’ю, упокорюванням і лагідністю. Як тяжко страждав Господь, проте ні від кого не вимагав допомоги. Сам серед скорботи ні на секунду не переставав з Хреста утішати других. Усі муки переносив упокорено. “Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував” (1 Пет. 2:23). А лише молився за тих, хто виливав на Нього потоки своєї ненависті і злості: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34). Ісус Христос, “будучи образом Божим… принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної. Тому і Бог звеличив Його і дав Йому ім’я вище над усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса схилилося всяке коліно небесних, земних і пекельних“. (Флп. 2:6,7-9).

Автор: Андрій Сигутін

Усе по темі: Велика п’ятниця