Неможлива, а значить – справжня любов мироносиць

Жінки-мироносиці, Роберт Белл

Що треба робити, щоб життя наповнилося сенсом? Що дає сили терпіти всі тяготи і хвороби? Що робить нестрашною смерть і терпимим біль?

Відповідь для нас, християн, ясна і точна: любов до Ісуса Христа. Саме любов, не лише віра. Недаремно апостол Павло сказав: “Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо” (1 Кор. 13:2).

Любов може мати різну силу і по-різному проявлятися. Іноді під ім’ям любові ховається похіть, пожадання; іноді – егоїзм. Людині здається, що вона любить другу людину, а насправді вона любить ті задоволення чи ті блага, які приносить за собою спілкування з об’єктом “кохання”.

Так що ж це таке за любов?

Іноді на перше місце ставлять бажання блага коханому. Це вірно, проте іноді най різноманітніші дії, дуже далекі від любові, прикриваються бажанням блага. Думається, що бажання блага (яке, поза сумнівом, необхідна приналежність любові) сполучене з бажанням спілкування, прагненням бути разом і потребою служити любимому, причому служити жертовно, відмовляючись в ім’я любові від “свого”. І ця відмова, ця жертва, ці позбавлення, що переносяться заради коханого, – радісні.

Таку любов до людини явив Сам Ісус Христос. Про неї ми згадуємо і роздумуємо особливо багато в останні дні перед Пасхою. А про любов до Христа, про її вищі прояви говорить Церква в другу неділю після Пасхи – у свято жінок-мироносиць.

Ми згадуємо про тих кілька жінок, які рано вранці, після суботи, відправилися до гробу, в якому лежало Тіло їх Учителя, щоб ще раз побачити Його і востаннє Йому послужити.

Побачити. Для люблячих людей немає більшої насолоди, більшої потреби, ніж бачити один одного. Той, хто любив, це знає. Іноді буває, проте, що бачити коханого не солодко, а, навпаки, нестерпно боляче.

Так буває, коли коханий йде або, ще страшніше, коли він мертвий. Але і тоді, незважаючи на біль і муки, любов тягне до того, щоб бути разом, щоб дивитися і дивитися, поки це ще можливо.

І от кілька жінок поспішають до Ісуса, щоб знову побачити Його.

І ще любов тягне їх послужити Йому. І якщо служити любимому, коли Він живий, радісно і солодко, то немає нічого болісного за служіння Йому, коли Він мертвий.

Але така справжня любов. І ще є в неї така властивість: вона абсолютно нехтує здоровим глуздом, якщо цей здоровий глузд може перешкодити зробити те, що любові потрібне.

Коли жінки йшли до гробу, вони знали, що вхід закритий важким каменем, який відвалити нікому з них не під силу. “Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?” – говорять вони між собою (Мк. 16:3).

Ясно, що нікому, а значить і намір їх здійснити не можна; за здоровим міркуванням – і йти немає чого. Але вони йдуть. Йдуть, і коли приходять, бачать, “що камінь відвалений; а він був дуже великий” (Мк. 16:4). Це теж урок для нас.

Якщо любов тягне робити щось добре, а розум зупиняє, попереджаючи, що на шляху до цього доброго зустрінуться перешкоди, які здолати неможливо, згадаємо жінок-мироносиць.

Неможливість відвалити камінь не зупинила їх, і от камінь відвалений Самим Господом. Так і ми, робитимемо усе, що залежить від нас, вірячи, що неможливе нам можливе Богові, і Він зробить це, якщо є на те Його воля.

Є прекрасне французьке прислів’я: “Роби, що маєш, і будь що буде”. Нам, християнам, можна його дещо поправити: “Роби, що маєш, а в іншому покладися на Господа”.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін

Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць