Збив на дорозі кота. Вночі. У метрі від машини раптом кинулася якась брудна пляма з узбіччя, навіть розгледіти не встиг.

Удар у бампер, глухий стук.

Ге… дурило ти дурило, хвостате. І що ж вас, бідних, під колеса-то несе?

Дивлюся в ліве дзеркало – біжить котяра підтюпцем через дорогу, хвіст трубою. Відразу від душі відлягло. Видно, стрибнув на бампер, і назад на узбіччя відлетів. Пощастило, загалом, котикові.

Уранці вийшов до машини – бампер на правому крилі відламаний, підкрилок бовтається, решітки з правого боку немає. Нетямущий кіт із стрибка розбив мені бампер, вибив решітку, відірвав підкрилок. І втік підтюпцем у своїх котячих справах.

Ну та гаразд, з бампером розберемося. І з підкрилком теж. Кіт уцілів – слава Богу. А машинні пластмаски справа наживна, полагодимо якось. Але от про що подумалося – чого ж це, дійсно, їх усіх так несе під колеса?

Коти, собаки, їжачки, лисиці, птахи навіть. Гинуть на дорогах без лічби, і ніяк не можуть адаптуватися до цієї автобіди, що звалилася на них. А вже що буває з машиною після збитого лося, я одного разу бачив на трасі.

Кросовер «Інфініті» стояв на узбіччі зустрічної смуги із вм’ятим всередину салону триплексом, розбитим у дрібне кришиво. Усе інше вціліло. Я ще подумав – у що можна було так в’їхати? А метрів через сто побачив на дорозі здоровенного мертвого лося. Добре, що на «Інфініті» лобове скло таке похиле – відлетів через дах назад, а не в салон, ніхто з тих, хто сидів у машині не постраждав. Правда, лосеві від цього не легше.

Так чому ж тварини, у яких інстинкт самозбереження на першому місці, так наполегливо лізуть на дорогу, кидаються під колеса і бампери? У того ж кота адже реакція ого-го яка! Швидке, спритне звірятко, птаха вліт упіймати може. Чому ж на дорозі «ловить» бампер?

Думаю, тут от що. Не може тварина адекватно оцінити швидкість автомобіля. Не вміщується в їх котячих і собачих головах, що об’єкт, який рухається, може переміщатися так швидко. Вони – діти природи, і зорієнтовані лише на властиві природі процеси.

А автомобіль – надприродне явище, його людина вигадала. І тваринам від нього на дорозі немає порятунку. Немає в них «у прошивці» дій проти такої неприродної небезпеки.

Але якщо б одні тільки комарі і хрущі ставали вічними смертниками в цьому протистоянні з автомобілем на трасі.

Увесь історичний шлях нашої цивілізації по суті є спробою людини відновити силу і владу над природою, втрачені нею в гріхопадінні.

Колись Бог привів до людини всіх тварин, щоб та дала для них імена. От як описує Біблія цю унікальну подію: «Господь Бог створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, і привів їх до людини, щоб бачити, як вона назве їх, і щоб, як назве людина всяку душу живу, так і було ім’я їй. І нарекла людина імена всій худобі і птахам небесним і всім звірам польовим» (Книга Буття 2:19,20).

Творець світу добровільно відмовився давати імена тваринам, щоб помилуватися тим, як це зробить Його улюблене творіння – людина! Проте Бог не просто дав їй можливість повправлятися у філології.

В давнину ім’я іншому міг дати лише той, хто володів ним. Пан давав імена своїм рабам, переможець наново іменував полонених супротивників. Та і сьогодні ім’я собаці чи кішці дає лише той, хто стає їх хазяїном, хто бере на себе турботу про їх життя, пускає їх у свою оселю.

Людина спочатку була створена Богом як цар Всесвіту, який отримав владу давати імена його мешканцям. Єдина з усіх створених істот, вона поєднувала в собі як тілесну, так і духовну природу. Немов місток між духовним і матеріальним світом, людина могла з одного боку – спілкуватися з Богом від імені усього неживого матеріального Всесвіту. З другого ж – була провідником Божої волі в матеріальний світ.

Таке положення робило її, по суті – намісником Бога на землі. І там, де з’являлася людина, матеріальний світ набував нову, не властиву йому від природи якість – можливість спілкування зі своїм Творцем.

Відпавши від Бога, людина втратила і своє царствене положення в матеріальному світі. Проте тут же стала намагатися відновити його, тільки тепер уже як би «в обхід» Творця, через приборкування природи технічними засобами. І сьогодні досягла на цьому шляху такої сили, що виявилася здатною повертати річки, осушувати моря, впливати на клімат.

Але у відриві від Бога вся ця сила виявилася так чи інакше спрямованою проти Божого світу – проти тварин, рослин, проти води, землі, повітря.

І, що цікаво, сама людина це все прекрасно усвідомлює. Адже не випадково з’явилося таке поняття, як – охорона навколишнього середовища. Ну, про середовище все ніби більш-менш ясно: природа, екологічні системи, флора-фауна.

А от навколо кого це саме навколишнє середовище? Навколо нас, людей.

І від кого ж його доводиться охороняти? А від нас же і доводиться.

Людина – головна загроза її навколишньому середовищу.

І охороняти це середовище вона вирішила нині від себе самої.

Отже, трагічна невідповідність природної реакції котиків і швидкості автомобілів, що мчать, – лише фрагмент загальнішої проблеми.

Котик – частина мого навколишнього середовища.

А за кермом автомобіля сиджу я – людина.

І котик тепер потребує охорони. Від мене і від моєї машини.

Тільки… хто ж його охороняти буде?

На початку двадцятого століття, на зорі автомобілізму священик Олександр Єльчанінов писав у своєму щоденнику: «У вершника розвивається почуття свободи і влади» (Л. Браун) – вершник, верхова їзда – створили рицарство і всю рицарську культуру. Які почуття народжує керування автомобілем? Що несуть у світ шофери? Яку нову культуру створює автомобіль!?»

Сьогодні кожен з нас може дати свою оцінку цій культурі, що створив автомобіль. І, напевно, оцінки будуть дуже різними. Але мені зараз про це навіть думати не хочеться, якщо чесно.

Піду лагодити бампер.

Автор: Олександр Ткаченко