Я поганий публіцист. Хороший публіцист пише іронічно і метафорично; його мова не позбавлена приємності і певної барвистості, проте в усьому він знає міру; він шанує і цінує свого читача, а тому не дає йому готових відповідей, не напихає його мораллю, а лише надає факти і робить натяки – читач же, будучи дорослою ерудованою людиною, вільний сам робити висновки зі сказаного.

Я поганий публіцист – і я не говоритиму натяками. Важко знайти в собі сили на витончену іронію, коли серце переповнене гіркотою, коли ти знаходишся на межі відчаю.

Нещодавно на одній із московських вулиць я побачив машину з наклейкою на задньому склі. Ні, це не було вже звичне “Спасибо деду за Победу!” з георгіївською стрічечкою в якомусь несподіваному місці. Напис на сірій “Волзі” свідчив: “1941-1945. Можем повторить” (рос.).

Я розумію, що в багатьох своїх публікаціях кажу очевидні речі. Але досвід показує, що очевидне для одних є таємницею за сімома печатками для других. Тому дозволю собі нагадати, що таке “1941-1945”.

Це найстрашніша війна в історії нашої країни і в історії усього людства. Це більше 30 мільйонів загиблих наших співвітчизників. Це мільйони і мільйони людей, які підірвали своє фізичне і душевне здоров’я, мільйони поранених і калік, вдів і сиріт. Це зруйновані міста, зруйновані сім’ї, зруйновані життя. Це війна, після якої наша країна так і не оговталася.

Чи можемо ми це повторити? Так, легко. Але доки ми ще не зісковзнули в безодню кривавого хаосу, хотілося б зрозуміти, як ми дійшли до життя такого. Видно, в ті два десятки років, що пройшли з розпаду СРСР, у нашій країні виросло покоління, для якого війна, – щось доісторичне, що сталося в якусь легендарну епоху і відоме в основному за анекдотами про Штирліца. Інакше звідки б взялося це вульгарно-бадьоре “Спасибо деду за Победу!”?

Якщо ти дякуєш людині за те, що вона врятувала твоє життя ціною свого, то тут навряд чи доречні придуркуваті частівки. Але якщо цей дід – фольклорний персонаж на кшталт Чукчі або Вовочки – тоді чом би і ні? Тоді все це і справді може бути веселим і прикольним.

Подібно до пам’яті про війну зникає і пам’ять про червоний терор, про сталінські репресії, про радянські концентраційні табори, про роль більшовиків і ЧК з НКВС у тій трагедії нашого народу, яка сталася в XX столітті.

Нині ми все більше чуємо, яким мудрим правителем був отець народів. Звичайно, пишуть (як і за радянських часів писали), були помилки, недоліки і перегини, але в цілому…

Але в цілому відсутність історичної пам’яті обертається зрадою пам’яті тих, хто пав від рук сталінських і гітлерівських катів. Адже зрадженими виявляються не якісь древні скіфи – це наші діди і прадіди, баби і прабаби. І якщо пострадянські люди готові відректися від своїх зовсім не далеких предків, то про яке майбутнє нашої країни можна думати? І якщо наш “православний” народ настільки не цінує людське життя – чи можуть ці люди вважати себе учнями Христа, Котрий віддав Своє життя за багатьох?

Простіть мене – я не можу писати красиво. Волга впадає в Каспійське море, коні їдять овес і сіно, треба вчитися на своїх помилках, без минулого немає майбутнього. Усе це прописні істини. Але мабуть, не для всіх.

1941-1945. Можемо повторити? Легко.

Автор: священик Федір Людоговський