Сьогодні хотілося б сказати про одну особливість нашого церковного життя, яка, на перший погляд, носить характер виключно приватний, а іноді навіть побутовий, але при найближчому розгляді виявляється важливим показником нашого сприйняття Церкви і себе в ній.

Підходить людина на сповідь, називає свої гріхи, кається. Священик читає розрішальну молитву. Багато хто з парафіян після цього каже: “Благословіть причаститися”. Хтось із ствердною інтонацією, хтось – із питальною. А хтось не каже нічого. Тоді запитуєш сам: “Будете причащатися?” Іноді у відповідь чуєш радісне: “Так, звичайно!” А іноді…

А іноді – щось з цього списку: “Ні, отче, я не готувався”; “Ви знаєте, хотіла причаститися, але не встигла все вичитати”; “Та я вчора на службі-то не була, з онуками вдома сиділа”; “Адже я минулої неділі причащалася, що – знову хіба можна?…” І так далі, і тому подібне.

Нібито, усе правильно. Люди з благоговінням ставляться до великої святині, вважають за необхідне належним чином підготуватися: помолитися, попостити, прийти на службу напередодні ввечері. Усе це, з одного боку, розумно і логічно, а з другого – показує, яке наше розуміння літургії і євхаристії. Якщо наперед ставиться індивідуальна підготовка до причастя, якщо ми найбільше заклопотані тим, щоб бути “гідними” причастися, якщо кожен з парафіян складає собі свій власний графік причащання – то це означає, що Тіло Христове для нас – лише засіб особистого освячення. Такий же засіб, як, наприклад, свята вода. Але це абсолютно невірно!

Якби це було так, то ми б могли цілий рік служити літургію ранішеосвячених Дарів – освятили б їх, скажімо, у Великий Четвер, і весь наступний рік причащалися б запасними дарами. Але в Церкві ніколи такого не було.

Літургія – це, як пишуть в усіх підручниках, “спільна справа”. Євхаристія – це наша подяка Богові за спасіння, здійснене Сином Божим. Тіло Христове – одне з найменувань Церкви. І тому причащаємося ми не лише і не стільки для того, щоб в індивідуальному порядку отримати благодать, а для того, щоб знову і знову подякувати Небесному Отцю, щоб явити єдність Церкви, щоб підтвердити своє членство в цьому боголюдському Організмі, щоб виконати заповідь Христову (“Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі” – Ін.6:53) і – так, звичайно! – щоб з’єднатися з Богом, стати богами по благодаті.

Формулюючи канони, тобто правила життя в Церкві, святі отці минулих віків завжди мали на увазі свого роду тотожність євхаристії і Церкви. Якщо людину відлучали від Церкви, вона не могла більше причащатися. Якщо на християнина накладалася єпитимія, що полягала в забороні на причастя протягом якогось часу, то, по суті справи, його членство в Церкві припинялося.

Досі існує (і діє!) правило, згідно з яким священик, який звершує літургію, повинен, зобов’язаний причаститися, – незалежно від того, що він думає про свою гідність або негідність. У перші віки буття Церкви те ж саме малося на увазі і відносно мирян.

Тому, дорогі браття і сестри, не відлучатимемо себе від Церкви! Визначимо (самостійно чи з духівником), яка має бути наша посильна підготовка до причастя – і причащатимемося всякий раз, як ми буваємо на літургії. А якщо в когось є сумніви, чи можна і чи треба йому причащатися в той або інший день – не кваптеся пити з ранку каву і їсти бутерброди з ковбасою: приходьте в храм, порадьтеся зі священиком – і, Бог дасть, приступите з усіма вірними до Святої Чаші.

Автор: священик Федір Людоговський

Не відлучайте себе…