Після Неділі про Фому, де ми бачили найближчих учнів Христових зібраних разом і – після нового явлення Учителя – об’єднаних вірою в Його повстання з мертвих, Церква віддає належне тим, хто був менш помітний. Це – таємні послідовники Ісуса: Йосиф і Никодим, а також жінки, відомі нам тепер під ім’ям мироносиць.

Повернемося до подій Страстей Господніх. Того дня лише один із Дванадцяти стояв біля хреста свого Учителя; другий, навпаки, відрікся від Нього, третій – і зовсім став зрадником. Інші – повтікали. Але не так поступили мироносиці і Йосиф з Никодимом.

Чи боялися вони? Чоловіки – поза сумнівом. Але Йосиф долає свій страх, йде до Пилата, просить тіло страченого злочинця. До нього приєднується Никодим, і вони знімають тіло Учителя з хреста.

Чи боялися мироносиці? Ми не знаємо цього напевно, але думається – ні, не боялися. Найстрашніше в їх житті вже сталося – і не мало жодного значення, що буде далі. “Далі”, стосовно тих днів, – безглузде слово. Закотилося Сонце – опустилася пітьма.

Але Христові учениці, всупереч, здавалося б, здоровому глузду, прагнуть належним чином приготувати в останню дорогу Того, Кого вони любили. Мертвому не допоможуть усі ці пахощі – але вони не міркують, а слідують велінням серця.

Того дня вони не встигли зробити всього того, що належало за звичаєм юдейським, – і от, щойно кінчається суботній день, вони знову поспішають до гробниці. І – отримують нагороду: їм являється воскреслий Христос.

Ісус являється святим жінкам, Джеймс Тіссо

Нам важко уявити їхню радість і тріумфування – для цього треба пережити те, що пережили вони. Проте варто хоч би розумом усвідомити: їх подвиг (який самі вони ніколи б не назвали таким словом) і отримана за нього нагорода (якої жодна з них не вважала себе гідною) – усе це було б неможливим і непотрібним, коли б не одне: їх любов до Христа.

Здавалося б, усе це очевидно і немає нужди в сто перший раз говорити про одне і те ж. Але Євангеліє – книга на всі часи, і дана вона нам не лише для того, щоб ми узнали історичні факти, але і для того, щоб ми могли приміряти на себе те, про що читаємо.

Які ми, віруючі і церковні люди? Та начебто все в нас непогано. Ми ходимо в храм, молимося, постимо, сповідуємося, причащаємося, водимо дітей у недільну школу, іноді навіть читаємо Євангеліє – усе добре. Ми намагаємося навертати невіруючих родичів – і іноді досягаємо успіху в цьому. Ми їздимо в паломництва святими місцями, а у важку годину ми готові встати на захист наших святинь. Ми знаємо, що без Бога – не до порогу, а тому прагнемо освятити все наше життя, не упускаємо випадку припасти до джерела благодаті.

Отже, у нас усе добре: ми ходимо в храм і молимося Богу. Але стривайте. Адже так було і десять, і двадцять, і двадцять п’ять віків тому. Благочестиві юдеї теж ходили в храм і молилися Богу. Вони теж читали Писання, вони теж здійснювали паломництва. Більше того: адже і нинішні юдеї, і мусульмани, і язичники теж моляться – і, можливо, по вірі своїй отримують те, що просять.

Чим же ми відрізняємося від них? Тим, що ми православні? Тим, що “правильно славимо Бога” – і тому маємо надію на спасіння, а всі інші горітимуть у пеклі? Якщо це так, то, за словом апостола Павла, ми найнещасніші люди на землі.

Бо марно прийшов, помер і воскрес Христос: ніщо не змінилося в нашому житті. Як і раніше ми любимо тих, хто любить нас, як і раніше молимося “своєму” Богу, як і раніше впевнені в богообраності свого народу.

Ми православні? Добре! І далі задовольнятимемо свої релігійні потреби, обрушуватимемося з праведним гнівом на тих, хто ставить під сумнів це наше право. Маритимемо Святою Руссю, яка сама по собі, завдяки таємничим генетичним процесам, гарантує нам нашу православність і укоріненість у традиції. Щасливої дороги.

Але щось тут не складається. І справа-то не в богослов’ї навіть, а в простій шкільній граматиці. Якщо “православний” – це прикметник, то де ж іменник? Булочна – лавка, овочевий – магазин, друга – страва. А православний?

Так, є таке слово: християнин. Слово це для деяких з нас – мало не лайка: ми – православні, а християни – це єретики: католики та протестанти.

Але – нікуди не дітися: якщо православний – то християнин. І слово це, яке ми так не любимо, утворено від іншого слова, яке ми з легкістю промовляємо під час молитви, – але воно має бути для нас дорогоцінніше за всі інші – Христос!

Так, це Христос – Бог, Який став людиною. Це Він жорстоко викривав фарисеїв – ревнителів традицій, хранителів передань предків, “націоналістів у хорошому значенні слова”. Це Він проголосив принцип: субота для людини, а не людина для суботи. Це Він не благоволив до тих, хто будує гробниці пророкам. Це Він заповідав Своїм учням любити ворогів. Це Він, розіп’ятий на хресті, побитий і скривавлений, під градом кепкувань і знущань, молився про Своїх катів і суддів Отцю: “Отче, прости їм, бо не відають, що чинять” (Лк. 23:34).

І нам від усього цього дуже незручно. Просто кажучи, некомфортно. Цей Чоловік ламає все наше життя – таке затишне, таке налаштоване, таке благоліпне. Навіщо Він прийшов? Навіщо всі ці страждання? Навіщо така безглузда покора? Адже сам казав: “Я… можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш як дванадцять легіонів ангелів?” (Мф. 26:53) І адже не скористався! І – безрозсудно, безвідповідально! – попустив здійснитися страшному гріху і блюзнірству, якого не було і, на щастя, більше не буде у світовій історії: боговбивству!

(Втім, Достоєвський абсолютно правий: у будь-який момент людської історії Христос приречений на смерть. І прийди Він у наш час – Він був би розіп’ятий з такою ж неминучістю, як і дві тисячі років тому. Бо, як справедливо помітив тодішній первосвященик, “краще нам, щоб один чоловік помер за людей, ніж щоб увесь народ загинув” – Ін. 11:50.)

Отже, Чоловік цей – таким було Його рішення – помер. Проте, померши, Він воскрес. А воскреснувши, Він абсолютно неполіткоректно наступив ногою на смерть, повергнув диявола, спустошив пекло – коротше кажучи, позбавив сили всіх наших ворогів. Між людиною і Богом більш немає перешкод – окрім наших власних пристрастей і гріхів, та й ті Христос прибив до Хреста. І ми покликані відповісти на жертовну любов Христову – відповісти любов’ю до Нього і, що не менш важливо, любов’ю до тих, інших – друзів і ворогів, віруючих і невіруючих – за кого Він теж помер.

Усе це (хоч би в теорії) знаємо ми. І нічого цього не знали (а якщо і знали, то не могли вмістити) ті, хто стояв біля Хреста, співчуваючи Учителю, Який страждає; ті, хто знімав Його тіло з Хреста; ті, хто Його хоронив. Але їм і не потрібно було нічого знати: знання їм замінювала любов. І це була любов не до традиції, не до релігії, не до національних святинь, не до абстрактного всемогутнього Бога – вони любили зганьбленого і убитого Ісуса з Назарету, в Якому прозріли Сина Божого.

І на свою любов, на свою вірність вони отримали відповідь, що перевершує всяке розуміння: “Христос – Воскрес!”

Автор: священик Федір Людоговський

Не відлучайте себе…