Педагогіка нелюбові, або знову про нечистоту в християнстві

Широко розповсюдженим (і, слід визнати, у наш час практично загальноприйнятим) є уявлення, згідно з яким жінка в період менструації (тобто протягом тижня і більш), а також перші 40 днів після пологів не може входити храм, торкатися до святині і вже тим більше – причащатися.

У той же час багато священиків не перешкоджають жінкам у вказані періоди входити в храм, співати на криласі, сповідуватися. (Допускаючи подібні “послаблення”, священики інший раз жаліють не стільки жінок, скільки себе: хто ж тоді співатиме на криласі, дивитиметься за свічками?)

Є серед священнослужителів і ті, хто не бачить нічого поганого в тому, щоб жінка могла прикластися до ікони в храмі, випити святої води чи з’їсти просфору.

В одному лише сходяться хоча і не всі, але більшість пастирів: у період менструації і після пологів, тобто під час кровотечі, жінка не повинна причащатися.

У зв’язку з вказаними розбіжностями в поглядах священнослужителів на проблему, що цікавить нас, природним чином виникають два питання:

1) як можливі подібні розбіжності? чи може священик своєю владою вирішувати подібні питання – забороняти чи дозволяти, приміром, входити в храм жінці під час менструації?

2) з другого боку: які причини – не канонічні підстави (вони відомі), а сутнісні причини таких заборон?

На перше питання відповідь, очевидно, має бути позитивною: священик як духівник може послабляти єпитимію, може проявляти поблажливість до людини, враховуючи конкретні обставини її життя, керуючись канонами як певним орієнтиром, але не як статтями карного кодексу. От тільки чи єпитимія – заборона причащатися під час менструації? І чи є тут якась загальновідома норма, від якої в приватному порядку здійснювалися б відступи?

Що стосується норми, то вона є – це відомі канонічні відповіді свтт. Діонісія і Тимофія Александрійських, в яких знаходиться ясна заборона на причащання жінок під час кровотечі, але нічого не говориться про інші заборони (пити святу воду, прикладатися до ікон і ін.).

Відносно ж характеру обговорюваних заборон – чи являються вони єпитимією, – тут ми повинні повернутися до питання, сформульованого вище: які сутнісні причини, які євангельські, віровчительні підстави забороняти жінкам причащатися Тіла і Крові Христових під час кровотечі?

Перешкоди до причастя можуть бути трьох видів: моральні, дисциплінарні і, так би мовити, технічні.

До моральних перешкод відноситься, приміром, стан ворожнечі з кимсь із братів. Христос ясно каже в Євангелії, що треба раніше примиритися з цим братом (див. Мф. 5:23,24).

До дисциплінарних перешкод можна віднести сніданок перед літургією. Саме по собі куштування їжі (у тому числі м’яса і вина) не гріховне, проте в даному випадку перед нами порушення давніх (хоча і не первинних) церковних постанов. Перешкоди дисциплінарної властивості втрачають силу, якщо дотримання відповідних вимог є об’єктивно неможливим у конкретному випадку: наприклад, мова йде про дитину, про людину, яка страждає на цукровий діабет у важкій формі, або ж про вмираючого.

До яких з цих трьох випадків можна віднести заборону, що накладається на жінок у період менструації і післяродової кровотечі? Чи має вона моральну природу?

Якщо так, то це означає, що ми або визнаємо саме по собі витікання менструальної крові гріхом, або вважаємо гріховними (і покладаємо моральну відповідальність за них на жінку) внутрішні фізіологічні процеси періоду менструації.

Думається, було б дивним для християн вважати витікання крові та інших фізіологічних рідин гріховним: увесь Новий Завіт пронизаний розумінням того, що нечистота – виключно моральна категорія.

Інша справа, що сама менструація може вважатися наслідком гріхопадіння. Проте це явлення стоїть у ряді інших “безгрішних пристрастей” (у термінології прп. Іоанна Дамаскіна) – таких як потреба в їжі і питві, сні та ін.

Чи є менструація гріховною не за своїми зовнішніми проявами, а по суті? Суть її може розумітися як вагітність, що не відбулася. Є думка, що подібна “невикористана” можливість завагітніти сама по собі гріховна. Якщо це так, то для ухилення від подібного гріха жінка повинна вагітніти і народжувати кожні 10-12 місяців у віці від 12-14 до 45-55 років. Годі і говорити, що подібна вимога абсурдна і нездійсненна – як з фізіологічних, так і з моральних причин.

Рухаємося далі. Можливо, заборона на причастя в період менструації носить дисциплінарний, педагогічний характер? Так, утримання від їжі з ранку перед причастям сприяє тверезішому, благоговійному ставленню до таїнства. Проте їсти чи ні – це вибір людини. І якщо вона змогла утриматися від сніданку, то вона, відповідно до діючих правил і звичаїв, має можливість причаститися. Тут же жодного вибору немає: менструація настає незалежно від волі, бажань і намірів жінки.

Можливо, для жінки корисне усвідомлення гріховності людської природи, проявом чого і являється менструація? Але подібними проявами гріховності людського єства, як говорилося вище, являються і багато інших сторін нашого життя, і проте вони в більшості своїй не стають перешкодами для причастя.

Заборона на вживання їжі діє кілька годин, а заборони, приміром, на сон не існує зовсім. Стосовно ж до менструації заборона діє тиждень і більше, у період після пологів – 40 днів.

Диспропорція очевидна. Навряд чи нагадування про гріховність нашої природи має бути адресована в першу чергу жінці і тривати чверть її життя.

Перейдемо до технічної сторони. Очевидно, що витікання крові, якщо воно не супроводжується вкрай хворобливими відчуттями, не може перешкодити християнці прийти в храм і приступити до Святих Таїн. Але якщо навіть це і є технічною перешкодою до приходу в храм, то до немічної християнки може прийти священик і причастити її вдома.

Втім, тут є ще один момент. Витікання крові під час менструації є неконтрольованим, і у відсутність спеціальних гігієнічних засобів жінка залишає за собою кривавий слід. Присутній і неприємний запах. З’являтися в суспільстві (зокрема, у храмі) за таких умов, ймовірно, без крайньої потреби не варто. Але, по-перше, це знову перешкода не до причастя, а до відвідування храму; по-друге, у наші дні існують необхідні гігієнічні засоби, таким чином давнішня проблема успішно розв’язана.

Отже, технічних перешкод для причастя під час менструації не існує. Менструація також не може бути поставлена конкретній жінці, конкретній особі в моральну провину – якщо ми тільки наслідуємо євангельське вчення, а не реанімуємо специфічні погляди юдеїв, древніх слов’ян і середньовічних християн. Нарешті, немає скільки-небудь переконливих аргументів на користь того, що утримання від причастя в період менструації є вдалим педагогічним прийомом.

Із сказаного може бути зроблений лише один висновок: заборона жінці причащатися під час менструації і після пологів необґрунтована.

* * *

Підводячи підсумки, можна сказати наступне. Заборона на причастя жінкам у період менструації чи після пологів може бути обґрунтована або через визнання певних фізіологічних явищ моральним оскверненням – але це, за моїм переконанням, суперечить духу і букві Благої Звістки; або якщо ми вважаємо, що саме жінці (дружині, матері) корисне постійне нагадування за допомогою обговорюваних заборон про спотворену людську природу – але така педагогіка здається безрозсудною і жорстокою.

Автор: священик Федір Людоговський