Є такий анекдот. Людина під’їжджає на машині до супермаркету – припаркуватися, природно, немає де. Вона починає молитися: “Господи, зроби так, щоб знайшлося місце, куди мені встати. Обіцяю, що буду постити, ходити на службу, давати милостиню”. У цей момент у неї перед носом від’їжджає машина, місце звільняється. “Господи, все-все, дякую, не треба, я сама!”

У цій простенькій історії – гірка правда. Чи то внаслідок нашого маловір’я, чи то через якусь самовпевненість, або внаслідок гріховного пошкодження розуму – але всі ми (чи майже всі) багато що, дуже багато що в нашому житті вважаємо чимось природним. Ми народилися, живемо, дихаємо – ну, а що тут такого? Є їжа, дах над головою, робота – ну і прекрасно, так і має бути. Ми ходимо вулицями без протигазів, купаємося в річці, збираємо гриби – звичайно, а як же ще? По суті справи, у глибині душі ми звичайно, віримо в Бога, але (хоча ми в цьому не зізнаємося навіть самим собі) звикли думати, що світ живе своїм життям, усе йде своїм ходом, за раз і назавжди встановленими законами.

Але не таке вчення Церкви. Бог не лише створив світ – Він кожну мить підтримує його буття, дбає про нього, оживотворяє його. Він щомиті дарує нам життя, направляє його до блага, піклується про кожну людину. За радянських часів була така жартівлива приказка: “Прошла зима, настало лето – спасибо партии за это” (рос.). Партії насправді було б смішно дякувати за зміну пори року, але подякувати Творцю за все, що ми маємо – більш ніж справедливо.

Якщо замислитися над тим, як ми молимося, точніше – про що ми молимося, то на першому місці, напевно, виявляться прохання Богу: дай, зроби, допоможи. І тут немає нічого дивного і незвичайного: так само поступили двадцять віків тому і десять прокажених, про яких ми читаємо в 17 розділі Євангелія від Луки. Нерідко ми молимося про прощення гріхів, про помилування – і багато богослужбових текстів пронизано покаянним настроєм. Але, здається, не так часто, у порівнянні з проханнями про допомогу і про прощення, виходить з наших вуст і з нашого серця вдячність Творцю і Спасителю.

Між тим у наших богослужбових текстах – особливо в недільних службах – досить і прославляння, і подяки. Але ми розуміємо при цьому, що молебень не є щось первинне. Запитаємо середньостатистичного парафіянина: яка головна церковна служба? Багато хто без запинки дасть відповідь: літургія. Так, літургія. Але, на жаль, літургія перетворилася для нас у службу-на-якій-причащаються (чи, що теж не рідкість, – не причащаються). Проте літургія – це євхаристія, подяка. Християнська громада вустами священика дякує Богові за те, що Він створив нас, за те, що не залишив напризволяще після гріхопадіння, але послав Сина Свого, Який прийшов і спас нас Своєю кров’ю і звів людство на небеса. І вершина, кульмінація цієї подяки, – виконання заповіді нашого Спасителя: “Це чиніть на спомин про Мене” (Лк. 22:19). І ми творимо це, і переломлюємо Хліб, і куштуємо від Чаші, з’єднуючись через залучення до Тіла і Крові Христових не лише з Богом, але і один з одним.

Так, ми часто забуваємо дякувати Богові за Його незліченні благодіяння, що посилаються нам. Стосовно євхаристії ця забудькуватість переростає в якийсь дивний спротив: багато християн під різними благочестивими приводами відмовляються від причастя, посилаючись на свою негідність. Але Господь не цікавився нашою гідністю чи негідністю, коли створював цей світ, і коли страждав за нас на хресті, коли зводив Дух на учнів, коли робив нас членами Свого Тіла в таїнстві хрещення. Усе це він дав нам даром, через Свою любові. Наша ж справа – хоч би не забувати дякувати Господу нашому Ісусу Христу, виконуючи Його веління: “Прийміть, споживайте!” Інакше до нас буде звернене сповнене гіркотою питання Спасителя: “Чому вони не повернулися віддати славу Богові?” (Лк. 17:18). Постараємося ж знову і знову повертатися в недільний день у храм, щоб віддати Богові самих себе і прийняти від Нього в дар Його Самого. Це дійсно страшно, але це саме те, чого від нас хоче Господь.

Автор: священик Федір Людоговський

Не відлучайте себе…