Хто ж звершує літургію?

Священик на літургії звершує найменшу її частину – проскомидію. Парафіяни її не бачать. Вона відбувається у вівтарі, за закритою завісою і впівголоса. Проскомидія (приношення) розташована на самому початку богослужіння і займає від сили хвилин двадцять. Потім, після неголосного вигуку диякона:

– Час правити Господеві. Владико, благослови!

За справу береться Сам Бог. Про цей час можна здогадатися по тому, що диякон вийшов на амвон, а священик дав вигук:

– Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа!

Почалася робота Бога.

Далі ми всі: і священик, і народ – тільки помічники і глядачі хресної жертви Бога, свідки ходу Сил Небесних, що простують з Ним.

Священик нічого сам не переісточує і не творить. Усі таїнства тільки в руках Бога. А священик як “свідок при таїнстві”. Усі маневри священика у вівтарі і на солеї – це тільки клопіт пожежника за лаштунками.

Вважають, що от одного дня переломив хліб і прийняв вино з учнями на Тайній Вечері. Що от розіп’явся, воскрес і вознісся від трудів на небо, залишивши нам літургію на Свій спогад. І все.

Інакше кажучи, Христос є первосвященик у такому ж сенсі, як і заслужений учитель або міністр, який носить цей титул довічно, і навіть після смерті титул залишається, але не служба і не обов’язки. Правда, цей титул обґрунтований справжньою справою. Проте як би то не було, усі справи вже здійснені і завершені.

Але ні. Літургія – це не спогад. Це не театральна дія. Це реальна взаємодія Бога і людини.

Звершується те ж саме, що і в творінні світу – безперервна участь Бога. Створені істоти у своєму існуванні потребують постійної підтримки Творця, щоб вони не змогли повернутися в небуття, з якого покликані.

Світ потребує підтримки Бога. Як ніколи не припиняється творіння, так ніколи не припиняється і спокутування.

Інакше кажучи, Христос вічно приносить Себе в жертву за гріхи світу Отцю Своєму Небесному і тим самим підтримує людство в спокутному стані.

Христос – Первосвященик. Не лише тому, що Він одного разу приніс Себе в жертву на хресті, але і тому що Він, будучи в славі, вічно приносить Себе в жертву.

Його священицьке служіння ніколи не кінчається, бо ніколи не кінчається спокутування в сенсі підтримки створеного. Христос є Вічний Первосвященик у справжньому і прямому значенні цього слова.

Про це говорить апостол Павло: “Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо такого Первосвященика, Який сів праворуч престолу величі на небесах і є Священнослужителем святилища та скинії правдивої, яку збудував Господь, а не чоловік” (Євр. 8:1,2).

У нас Первосвященик: святий, незлобливий‚ непорочний, відділений від грішників і піднесений вище небес, Який не має потреби щоденно, як ті первосвященики, приносити жертву спочатку за свої гріхи, потім за гріхи народу, бо Він зробив це один раз, принісши в жертву Себе Самого” (Євр. 7:26,27).

ВІДМІЧУ:

Принісши в жертву Себе Самого.

Ми приносимо записки, хліб, борошно, мандарини, гроші, олію чи яблука. Хтось нічого не приносить і думає, що його прихід – і так послуга церкві. А Господь приносить Себе.

Звичайно, у храмі не стукають містичні цвяхи, не стоять невидимі римські солдати. Але відбувається щось подібне в глибині космосу, що трохи відкривається вівтарними дверцями в наших храмах.

Великий незбагненний Бог жертвує до крові серед світів і просторів. Щось таке грандіозне і таке ж важливе, як і те, що було принесено Ним на Голгофі.

Саме дивне в тому, що в храмі знаходяться НЕОХОЧІ приймати Його жертву.

– Ти пролий Кров і ломи Тіло іншим разом. Сьогодні мені Твоя Кров не потрібна. І забери Своє Тіло назад. Ми просто подивимося на Твої повторні страждання і любов. Ми не готові.

Неначе хтось може бути гідний і готовий так би мовити:

– Я готовий і я гідний. Ось тепер прийму Жертву. Так і бути.

Дивно, але приходячи в храм, ми не відчуваємо і не розуміємо того, що Бог зовсім поряд. І що поряд з Ним великі і таємничі Сили Небесні, які спускаються в наш тісний храм, складаючи свої величезні крила. А наші ангели-хранителі обнімаються і вітають один одного святим цілуванням.

Наше серце ні про що не говорить. І ми на власні очі бачимо тільки таких самих, як і ми парафіян, півчих та ікони.

Чому мовчить серце? Бо не любить ні людей, ні Бога. Не любить Бога, значить, нехтує Ним.

Багато хто з нас бував знехтуваний у любові. Хто по молодості, по першому коханню. Хто як. Коли кажуть ласкаво:

– Ні.

Темніє в очах, нападає страшна тиша, земля пливе під ногами, і все стає сірим, немов пропало Сонце. Біль стискує душу.

А тут Прекрасна Особа, могутня, сповнена любові, з глибин всесвіту простягає нам Свої Руки з таємничою жертвою, і ми вдаряємо по цих руках байдужістю і холодністю, відштовхуючи і нехтуючи Дари, залишаючи їх спожити священику одному.

Як це холодно і жорстоко – мовчки дивитися на Його рани і бути незворушним побачивши жертвопринесення, що здійснене Богом.

Служба, літургія – це і є Шлюбний Бенкет, що дарується нам вже тут. І вже зараз нас можна запитати: “Цар, увійшовши подивитись на гостей, побачив там чоловіка, вбраного не у весільний одяг. І каже йому: друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?” (Мф.22:11,12)

Він же мовчав.

А міг би вибачитися. Міг би сказати – “прости”. Ні. Надувся, образився, мовчав.

Бо не любить і не любив. Прийшов поїсти.

Так ми приходимо в храм щось виканючити для себе. Якби любив, то все було по-іншому.

Хіба на весіллі заради радості не простять, якщо повинишся? Простять, ще і наллють штрафну.

Бог не честолюбний. Він не через те здивувався нечемі, що той брудним сів за святковий стіл, а через те, що той не захотів бути чистим і радісним. Бог здивувався тому, що людина не хоче бути щасливою.

Він тільки думав, чому людина не хоче бути схожою на Бога і сама собі обирає замість дому свята дім скорботи.

Прийняти любов Бога просто. Потрібно самому вміти чи хоч би хотіти любити.

– Ми всі в ці роки любили, але, значить, любили і нас, – цими словами автор цих рядків упіймав думку про те, що любов річ взаємно обумовлена.

Наша любов до людей відкриває нам любов до Бога. А любов до Бога приводить спочатку в храм до вівтаря, де працює Бог, накриваючи пасхальний стіл, а потім, після смерті, допускає до бенкету любові вічної. А від неї відмовлятися зовсім безглуздо.

Автор: священик Костянтин Камишанов