Щоб стати Божим, треба бути природним

Вона вирішила прибрати ікону з подружньої спальні

Якось на сповідь до архімандрита Єпіфанія (Феодоропулоса) прийшла молода жінка, яка нещодавно вийшла заміж. Вона розповіла, що раніше в її кімнаті завжди знаходилася ікона Спасителя, а після заміжжя вона прибрала її звідти.

«Мені здається, що тепер, коли я живу з чоловіком, – сказала вона отцю Єпіфанію, – недобре, якщо в нашій спальні знаходитиметься ікона Спасителя». – «Чому ти так думаєш?» – запитав її старець. А слід сказати, що і ця жінка, і її чоловік ходили на всі служби, строго постили – загалом, були церковними людьми.

Але при цьому жінці здавалося, що бути православним означає бути безпристрасним. І що будь-які радощі і насолоди, що даровані Богом, у тому числі і «законні» насолоди, – під забороною. Тому після весілля її почали терзати докори сумління, і вона вирішила, що Христу не місце в подружній спальні. А отець Єпіфаній – до речі, дуже строгий духівник у питаннях віри і канонів, – сказав їй:

– Це – духовна спокуса. Ти впала в спокусу. Поверни ікону на місце. І якщо ти вважаєш гріхом те, що робиш, – тоді припини це робити. А якщо розумієш, що це благословення і дар від Бога, то пам’ятай, що посеред вас – Христос, і твої дії не є ні гріхом, ні розпустою. Ти – законна дружина свого чоловіка.

Часто ми, будучи православними, починаємо докоряти самим собі з того або іншого приводу, і відчуття провини буквально душить нас. А Церква говорить нам: «Чадо, заспокойся. Господь прощає тебе. Він тебе любить і дає можливість подивитися на все іншими очима, з вдячністю Богові. Замість того, щоб постійно катувати себе, прославляй Господа».

Чому священик купує їжу, а не молиться?

Думки про те, що одне – добре, а друге – погане, одне – матеріальне, а друге – духовне, – ці думки, якими б правильними вони не здавалися, – не мають жодного відношення до православ’я, даруйте. Православ’я – це коли ти приймаєш усі сторони життя, як матеріальні, так і духовні, і при цьому дієш по благодаті Божій. Бог ніколи не посилає поганого. І Він не заклав нічого поганого в людську природу. Недаремно святі кажуть, що будь-яку пристрасть можна перетворити на благо, у любов до Бога.

І в бажаннях нашої душі, у тому, що ми шукаємо любові, тепла і єдності – також спочатку немає нічого поганого. Ці бажання вклав у нас Бог.

Але, на жаль, люди часто починають мучитися відчуттям провини, бо для них здається, ніби Церква засуджує їх вчинки. Вони вважають, що православна людина повинна постійно докоряти сама собі, мучитися і розкаюватися в тому, що вона робить, їсть і т. д.

Одного разу на перерві (у школі, де я викладаю) я купив собі рогалика. Зайшов за кут, щоб не попастися на очі учням (бачите, я теж, виявляється, страждаю від хибних докорів сумління!), і почав їсти. Але один хлопчина, що пробігав у цей час коридором, все-таки мене помітив.

– Ага! – сказав він.

– У чому справа? – запитав я.

– Отче, ви ж їсте!

– А чому я не можу поїсти?

Приблизно те ж саме було, коли в супермаркеті мене побачила якась дитина і сказала мамі:

– А що священик тут робить?

Мати відповіла:

– Купує їжу.

– А чому він не в церкві?

З одного боку, я зрадів, що дитина ототожнює мене з церквою. Адже дійсне місце священика – в храмі, і добре, що дитина це розуміє. Але з іншого боку, сприймаючи священика як якусь неземну істоту, люди починають думати, що і православ’я – це щось абсолютно недосяжне, і що необхідно здійснювати якісь немислимі подвиги для того, щоб знищити в собі все плотське. Але це неправильно!

Зараз, поки я говорив, мені принесли води, і я сказав: «Дякую». Бо про які б духовні речі я не розповідав, в якийсь момент мені захочеться пити. І на будь-якій богословській конференції, де розмови ведуться виключно на духовні, вічні теми, під час перерви всі з радістю поспішають випити кави, з’їсти тістечка, поговорити. Чому так відбувається?

Бо в православ’ї людина – це одно ціле, і Господь ні в чому не позбавляє її Своєї благодаті. Треба пам’ятати про це, інакше ми так і мучитимемося там, де треба радіти і дякувати Богові.

Він так старанно молився, що його не покликали обідати

Згадую одного священика, який приїхав в один монастир і ходив там такий духовний, такий православний – просто суперправославний. Коли він приїхав, насельники монастиря працювали в саду – підгортали помідори. Побачивши це, священик запитав їх:

– Отці, хіба ви тут не молитеся?

– Чому, молимося!

– Але чим ви зараз займаєтеся? Я-то думав, ви молитеся з ранку до вечора! А город – це так матеріально. Як можна займатися їм цілий день?

– Так отче, усе так. Просто ми ще не досягли таких висот. Ми доки звичайні люди, як усі.

Цю розмову чув ігумен монастиря. Він покликав до себе одного з братів і сказав йому:

– Посели цього отця в келії, а я сам скажу тобі, коли його можна буде викликати звідти.

Незабаром настав час обіду. Усі зібралися в трапезній, а братові, який поселив священика, ігумен сказав:

– Не клич його. Він такий піднесений – живиться ангельською їжею.

Тим часом у гостя в шлунку помалу починався голодний бунт – так, цей священик був дуже духовною людиною, але шлунок-то в нього теж був. «У чому справа? – думав він. – Чому ніхто не кличе мене в трапезну?»

Почалася вечірня служба. Священик прийшов у храм і побачив усю братію, яка, пообідавши, дружньо молилася. Гість же не міг молитися – він лише здивовано поглядав на ченців. Після служби братія знову відправилися в трапезну, а його ніхто так і не покликав. Нарешті він не витримав, підійшов до ігумена і запитав його:

– Даруйте, отче! У вашому монастирі не прийнято їсти?

– Як не прийнято? У нас був сьогодні і обід, і вечеря!

– Пробачте, але мене забули покликати в трапезну.

– Отче, ти приїхав сюди, подивився на нас і вирішив, що ми усі тут зайняті виключно матеріальним і гріховним, тоді як ти один молишся.

Щоб стати Божим, треба навчитися бути природним

Смішно? Але насправді ми таємно думаємо точно так само. І більше того – передаємо це своїм дітям і близьким. Ми упевнені, що природне не може бути духовним. Але ж для того, щоб стати Божою людиною, необхідно спочатку навчитися бути природним! Що кажуть тут святі?

– Треба обернути свій протиприродний, пристрасний стан – у природний. А потім вже можна досягти і надприродного.

Отже минути природну поведінку, природне життя ніяк не вийде.

Подумаємо про це. Нехай кожен уважніше придивиться до свого життя і побачить, де відбувається це «дроблення», розрізненість. Отаке фрагментарне православ’я, яке і душу ділить на фрагменти.

Господь створив стільки матеріальних чудес у Своєму земному житті! Почавши з того, що став Людиною, матеріальною Людиною. І все матеріальне освятилося Ним.

Так само і Православ’я. Це віра, яка все приймає і все освячує. Адже неможливо змінити і спасти, не прийнявши.

А ми, постійно відштовхуємо і відвертаємося, – чи можемо ми вважатися православними?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)