В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь

«Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння» (1Кор. 6:2). Час, коли ми можемо відкласти тяжкий тягар гріховний, розірвати узи гріха: побачити нашу душу знову оновленою і світлою. Але до цього блаженного очищення веде нелегкий шлях.

Ми ще не приступили до сповіді, а душа наша чує спокусливі голоси: «Чи не відкласти? чи достатньо підготовлений, чи не занадто часто говію?» Треба дати тверду відсіч цим сумнівам. «Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси» (Сирах. 2:1). Якщо ти вирішив говіти, – явиться безліч перешкод, внутрішніх і зовнішніх: вони зникають, як тільки виявиш твердість у своїх намірах.

Зокрема, питання про часту сповідь: треба сповідуватися набагато частіше, ніж це в нас прийнято; принаймні в усіх чотирьох постах. Нам, невмілим у покаянні, необхідно знову і знову вчитися каятися; це, по-перше; а по-друге – необхідно тягнути якусь ниточку від сповіді до сповіді, щоб проміжки між періодами говіння були наповнені духовною боротьбою, зусиллями, що живляться враженнями від останнього говіння і збуджуваними очікуванням близької нової сповіді.

Інше бентежне питання, це питання про духівника: до кого йти? Чи триматися одного щоб то не було? Чи можна міняти? У яких випадках? Досвідчені в духовному житті священики стверджують, що міняти не слід, навіть якщо це тільки твій духівник, а не духовний отець, керівник твоєї совісті. Буває, правда, що після вдалої сповіді у священика, наступні сповіді в нього ж виходять якимись в’ялими і слабо переживаються, і тоді з’являється думка про зміну духівника. Але це – недостатня основа для такого серйозного кроку. Не кажучи вже про те, що наші особисті відчуття на сповіді не торкаються сутності таїнства, – недостатній духовний підйом під час сповіді часто буває знаком нашого власного духовного неблагополуччя. Про це о. Іоанн Кронштадтський каже:

«Покаяння має бути абсолютно вільне і ніяк не вимушене особою, що сповідує». Для людини, яка дійсно страждає виразкою свого гріха, – байдуже, через кого вона сповідує цей гріх, що гнітить її; аби якнайскоріше сповідати його і отримати полегшення. Інша справа, якщо ми, залишивши сутність таїнства покаяння, йдемо на сповідь для бесіди. От тут-то і важливо розрізняти сповідь від духовної бесіди, яка може здійснюватися і поза таїнством, і краще, якщо здійснюється окремо від нього, оскільки бесіда, хоча і про духовні предмети, може розсіяти, розхолодити того, хто сповідається, залучити в богословську суперечку, ослабити гостроту покаянного почуття.

Сповідь не є бесіда про свої недоліки, сумніви, не є інформування духівника про себе і найменше – не «благочестивий звичай». Сповідь – палке покаяння серця, жадання очищення, що йде від відчуття святині, вмирання для гріха і оживання для святості. Розкаяння – вже міра святості, і бездушність, невіра – положення поза святинею, поза Богом.

Розберемося, як нам ставитися до таїнства покаяння, що вимагається від того, хто приходить до таїнства, як до нього готуватися, що вважати найважливішим моментом (у тій частині таїнства, яка стосується того, хто сповідається).

Поза сумнівом, першою дією буде випробування серця. Для цього і покладені дні підготовки до таїнства (говіння). «Бачити гріхи свої в їх множині і в усій їх мерзотності – дійсно, є дар Божий», – каже о. Іоанн Кронштадтський. Зазвичай, люди недосвідчені в духовному житті, не бачать ні множинності своїх гріхів, ні їх «мерзотності». «Нічого особливого», «як у всіх», «тільки дрібні гріхи» – «не вкрав, не убив» – такий звичайний початок сповіді в багатьох. А самолюбність, неперенесення докорів, черствість, людинодогоджання, слабкість віри і любові, легкодухість, духовні лінощі – хіба це не важливі гріхи? Хіба ми можемо стверджувати, що достатньо любимо Бога, що віра наша дієва і палка? Що кожну людину ми любимо, як брата в Христі? Що ми досягли лагідності, відсутності гніву, упокорювання? Якщо ж ні… то в чому полягає наше християнство? Чим пояснити нашу самовпевненість на сповіді, як «не окам’янінням почуттів», як не «мертвістю сердечною, душевною смертю, що передує тілесній?» Чому святі отці, які залишили нам покаянні молитви, вважали себе першими з грішників, з щирою переконаністю волали до Господа: «Ніхто ж не згрішив на землі від віку, як згрішив я, окаянний і блудний», а ми переконані, що в нас усе благополучно! Чим яскравіше світло Христове осяює серця, тим ясніше розуміються всі недоліки, виразки і рани. І навпаки: люди, занурені в морок гріховний, нічого не бачать у своєму серці; а якщо і бачать, то не жахаються, оскільки їм ні з чим порівнювати.

Тому прямий шлях до пізнання своїх гріхів – це наближення до світла і молитва про це світло, яке є суд світу і усьому «світському» в нас самих (Ін. 3:19). А доки немає такої близькості до Христа, при якій покутне почуття є нашим звичайним станом, потрібно, готуючись до сповіді, перевіряти свою совість – по заповідях, по деяких молитвах (наприклад, 3-я вечірня, 4-а перед причащанням), по деяких місцях Євангелія (наприклад, Євангеліє від Матфея 5 роз., Послання до Римлян 12, Послання до Ефесян 4, Послання Якова, особливо роз. 3).

Розбираючись у своєму душевному господарстві, потрібно постаратися розрізняти основні гріхи від похідних, симптоми від глибших причин. Наприклад, дуже важливі, – неуважність на молитві, дрімота і неувага в церкві, відсутність інтересу до читання Священного Писання; але чи не відбуваються ці гріхи від маловір’я і слабкої любові до Бога? Треба відмітити в собі свавілля, непослух, самовиправдання, нетерпіння докорів, непоступливість, упертість; але ще важливіше відкрити їх зв’язок із самолюбністю і гордістю. Якщо ми помічаємо в собі прагнення до товариства, балакучість, глузливість, посилену турботу про свою зовнішність і не лише свою – але своїх близьких, домашньої обстановки – то слід уважно досліджувати, чи не являється це формою «різноманітного марнославства». Якщо ми занадто близько приймаємо до серця життєві невдачі, важко переносимо розлуку, безутішно тужимо про спочилих, то, окрім сили і глибини наших почуттів, чи не свідчить усе це також про невіру в Промисел Божий?

Є ще один допоміжний засіб, що веде нас до пізнання своїх гріхів, – згадувати, у чому зазвичай звинувачують нас інші люди, особливо, що живуть пліч-о-пліч з нами, близькі: майже завжди їх звинувачення, докори, нападки мають підстави.

Необхідно ще перед сповіддю просити вибачення у всіх, перед ким винен, йти до сповіді з необтяженою совістю.

При такому випробуванні серця треба стежити, щоб не впасти в надмірну недовірливість і дріб’язкову підозрілість до всякого руху серця; ставши на цей шлях, можна втратити почуття важливого і неважливого, заплутатися в дрібницях. У таких випадках потрібно тимчасово залишити випробування своєї душі і, посадивши себе на просту і поживну духовну дієту, молитвою і добрими справами спростити і прояснити свою душу.

Приготування до сповіді не в тому, щоб можливо повно згадати і записати навіть свій гріх, а в тому, щоб досягти того стану зосередженості, серйозності і молитви, при яких, як при світлі, стануть ясні гріхи. Інакше – приносити духівникові потрібно не список гріхів, а покутне почуття, не детально розроблену дисертацію, а скрушне серце.

Але знати свої гріхи, це ще не значить – каятися в них. Правда, Господь приймає сповідання – щире, добросовісне, – коли воно і не супроводжується сильним почуттям розкаяння (якщо ми сповідуємо мужньо і цей гріх – наше «Окам’яніння почуттів»). Все ж скорбота про гріхи свої найважливіша з усього, що ми можемо принести на сповідь. Але що ж робити, якщо наше серце не зрошується цілющими водами сліз? Якщо душевна і тілесна неміч такі великі, що ми не здатні на щире покаяння? Це все-таки не причина відкладати сповідь – Бог може торкнутися нашого серця і впродовж самої сповіді: саме сповідування, найменування наших гріхів може пом’якшити наше серце, покращити духовний зір, загострити покутне почуття. Найбільше ж до подолання нашої духовної млявості служить приготування до сповіді, піст, який, виснажуючи наше тіло, порушує згубне для духовного життя наше тілесне благополуччя і добросердя, молитва, нічні думки про смерть, читання Євангелія, житій святих, творінь св. отців, посилена боротьба із собою, вправа в добрих справах. Наша бездушність на сповіді більшою частиною має своїм корінням відсутність страху Божого і приховану невіру. Сюди і мають бути спрямовані наші зусилля. От чому такі важливі сльози на сповіді – вони розм’якшують наше окам’яніння, приголомшують нас, спрощують, дають добродійне самозабуття, усувають головну перешкоду до покаяння, наше «самозвеличення». Горді і самолюбні не плачуть. Раз заплакав, значить – злагіднів, розтав, змирився. От чому після таких сліз – лагідність, відсутність гніву, розчуленість, мир у душі в тих, кому Господь послав «радісний плач». Не треба соромитися сліз на сповіді, треба дати їм вільно литися, омиваючи нашу скверну.

Третій момент сповіді – словесне сповідання гріхів. Не треба чекати питань, потрібно самому зробити зусилля; сповідь є подвиг і примус самого себе. Говорити потрібно точно, не затемняючи непривабливість гріха загальними виразами (наприклад, «грішний проти 7-ої заповіді»). Дуже важко, сповідуючись, уникнути спокуси самовиправдання, спроб пояснити духівникові «пом’якшувальні обставини», посилань на третіх осіб, що ввели нас у гріх. Усе це ознаки самолюбності, відсутності глибокого покаяння, тривалого укорінення в гріху. Іноді на сповіді посилаються на слабку пам’ять, що не дає, ніби, можливості згадати гріхи. Дійсно, часто буває, що ми легко забуваємо свої гріхопадіння; але чи відбувається це тільки від слабкої пам’яті? Адже, наприклад, випадки, що особливо дуже зачепили нашу самолюбність, або, навпаки, полестили нашому марнославству, наші удачі, похвали на нашу адресу – ми пам’ятаємо довгі роки. Усе, що справляє на нас сильне враження, ми довго і виразно пам’ятаємо, і, якщо ми забуваємо наші гріхи, то чи не означає це, що ми не надаємо їм серйозного значення?

Знак здійсненого покаяння – почуття легкості, чистоти, нез’ясовної радості, коли гріх здається так само важкий і неможливий, як щойно далека була ця радість.

Розкаяння наше не буде повним, якщо ми, каючись, не затвердимося внутрішньо в рішучості не повертатися до гріха, що сповідали. Але кажуть: «Як це можливо? Як я можу обіцяти собі і своєму духівникові, що я не повторю свого гріха? Чи не буде ближче до істини якраз зворотне – упевненість, що гріх повториться?» – Адже, за власним досвідом всякий знає, що через певний час неминуче повертаєшся до тих же гріхів; спостерігаючи за собою з року в рік, не помічаєш жодного поліпшення, «підстрибнеш – і знову залишишся на тому ж місці!» – Було б жахливо, якби це було так. Але, на щастя, це не так. Не буває випадку, щоб, за наявності доброго бажання виправитися, сповідь і св. Причастя не здійснили б у душі добродійних змін. Але річ у тому, що – передусім – ми не судді самим собі; людина не може правильно судити про себе, чи стала вона гірше або краще, оскільки і вона, і те, що вона судить, – величини змінні. Збільшена суворість до себе, посилене бачення гріхів, загострений страх скоєння гріха можуть дати ілюзію, що гріхи помножилися і посилилися: вони залишилися ті ж самі, можливо, навіть ослабли, але ми їх раніше не так помічали. Крім того Бог, за особливим Промислом Своїм, часто закриває нам очі на наші успіхи, щоб захистити нас від злого гріха – марнославства і гордості. Часто буває, що гріх-то залишився, але часті сповіді і причащання Св. Тайн розхитали і ослабили його коріння. Та сама боротьба з гріхом, страждання про свої гріхи – хіба не надбання? «Не страшися», говорив Іоанн Ліствичник, «хоч би ти падав щодня, і відходив від шляхів Божих; стій мужньо, і Ангел, що тебе охороняє, вшанує твоє терпіння».

Якщо ж немає цього почуття полегшення, відродження, потрібно мати сили повернутися знову до сповіді, до кінця звільнити свою душу від нечистоти, сльозами омити її від чорноти і скверни. Той, хто прагне до цього – завжди досягне того, чого шукає.

Тільки не будемо приписувати собі свої успіхи, розраховувати на свої сили, сподіватися на свої зусилля. – Це б означало згубити усе надбане. «Розсіяний мій розум збери, Господи, і скрижаніле серце очисти; як Петру, дай мені покаяння, як митареві – зітхання і як блудниці – сльози».

Автор: священик Олександр Єльчанінов. Записи

Підготовка до таїнства Сповіді