Божий пророк Ілля

Особа пророка Божого Іллі справила таке сильне враження на наших предків, що в народі його називають вогненним пророком, і щось дійсно цілісне, схоже на єдину природу вогню було в цій людині. “Ілля був чоловік подібний до нас“, – пише у своєму посланні апостол Яків (Як 5:17), і ми читаємо ці слова і не віримо, бо ті діяння, які здійснював пророк Ілля, не просто на межі людських сил, але, здається, виходять за всі мислимі межі.

Святий Ілля несе абсолютно виняткову місію у Священній історії. Він – грізний викривач нечестивого царя Ахава, він же – співрозмовник Спасителя на горі Фавор, і він же, згідно з пророцтвами, – мученик останніх часів, ревнитель віри та істини, якому належить бути вбитим антихристом.

Хіба це доля людини: стати учасником історії Церкви в глибокій старозавітній старовині, розмовляти з Христом і побачити останній епізод нашої історії? Чи під силу людині ця місія?

Пророчий подвиг святого Іллі весь пронизаний надзвичайними палкими ревнощами, і це головна особливість його служіння. Як сказано в Псалмах: “Бо ревність до дому Твого з’їдає мене” (Пс. 68:10), і святий Ілля буквально з’їдався вогнем віри, спопеляючи себе, своє життя і життя сучасників, ревнуючи про славу Божу. Ревнощі пророка здаються нам занадто суворими. У Старому Завіті сучасну людину особливо шокують іноді описи нещадної жорстокості: кров ллється річкою, люди гинуть десятками і сотнями від жахливих страт і природних лих, що насилаються Господом у покарання за гріхи і зради. Ілля сам карає пророків Ієзавелі, піддаючи їх смерті біля потоку Киссон. Ми, люди, які живуть в іншому світі, у світі Євангелія, не можемо собі уявити людину Божу, яка особисто вбиває пророків чужих богів. Хіба святість і жорстокість можуть уживатися поруч? Ми тепер знаємо, що Господь тоді ще не відкрився як Бог Любові, але Ілля добре знав, що ім’я Його – Ревнитель (Вих. 34:14), і пророк, в усьому наслідуючи свого Бога, ревнував нелюдськими ревнощами про славу Божу. Він служив Богові-ревнителю, ми служимо Богові-любові, і ми осягнули цю істину не своїми зусиллями чи заслугами перед Господом, а через Одкровення Євангелія.

Старовинна ікона Іллі пророка

Але в тому-то і особливість життя угодників Божих, що все воно як би проходить перед нашим поглядом, і в цьому справжнє упокорювання святих: їх помилки, їх духовне становлення і виховання відкриті погляду звичайних, часто досить слабких людей. І от ми, люди прості і немічні, стаємо свідками того, як Господь виховував Свого пророка, приховано виявляючи Своє справжнє ім’я, ім’я Бога-любові, вже тоді, в епоху Старого Завіту.

От, мабуть, найдивніший момент з життя святого: явлення Господа пророку: “Великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь” (3 Цар 19:11,12). Мовою образів, пророчою мовою Бог дає знати Своєму ревнителю те, що відкрито кожному християнину. Пророк Ілля у своєму людському зусиллі досяг самої межі віри, але Господь показує йому те, що вище за це – людинолюбство і милосердя до всякого творіння. Любов, віяння тихого вітру, який не обпалює, а лікує рани ближнього, заспокоює його – от те одкровення пророку, яке він отримує від Бога на наших очах. У цьому таємниця Євангелія, таємниця Христова – в одкровенні Бога-людинолюба.

Праведники Старого Завіту – це стовпи віри, у них є щось героїчне, монолітне, це навіть не каміння віри, а цілі скелі. Подібна цілісність натури зустрічається вкрай рідко, але от що вражає: при ревній, палкій любові до Бога пророк Ілля не помічає людей. Ховаючись від своїх переслідувачів, він просить у Бога смерті: він залишився один, сини Ізраїльські залишили завіт з Богом, зруйнували жертовники, убили пророків; Ілля – єдиний уцілілий ревнитель істинного Бога. І Господь, утішаючи пророка, каже, що сім тисяч людей в Ізраїлі не прихилили коліна перед Ваалом (див. 3 Цар 19:18). І от питання: як такий славний пророк і прозорливець не помітив поряд із собою сім тисяч своїх однодумців і єдиновірців? Святий Ілля був подвижником Старого Завіту, і тому його подвиг догоджання Богові був таким безчоловічним, звідси і така жорстокість до людей, ревнощі заради Бога, що обпалюють ближніх. Пришестя у світ Боголюдини стало справжнім Одкровенням не лише про Бога, але і про людину, про її високу гідність і незвичайну цінність для Бога. Тому святість Євангельська – інша святість, і Христос виховував у цьому Своїх учнів. Палкі Апостоли, “сини громові” Яків та Іоанн, просять у Спасителя дозволу звести, подібно до Іллі, вогонь з неба на самарянське селище, яке не прийняло їх. Христос забороняє їм: “Не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські” (Лк 9:54-56).

У Христі з’явилася нам любов Божа до людини – лагідна, упокорена і дійсно жертовна. У християнській старовині Спасителя зображували у вигляді отрока. Ілля – чоловік, чоловік ревнощів і сили, стовп віри і благочестя. Два різні знаки святості: чоловік сили і слабкий отрок, про якого пророкував святий Ісая: “Тростини надламаної не переломить, і льону, що димить, не загасить” (Іс. 42:3).

Так чому ж ми, учні Христові, шануємо святість старозавітного пророка? Адже про останнього пророка Старого Завіту, який прийшов у дусі і силі Іллі, сказано, що “не було серед народжених жінками більшого за Іоана Хрестителя; але найменший у Царстві Небесному більший за нього” (Мф. 11:11). Менші – це ми, хранителі Одкровення про Бога-людинолюба, які прийняли це Одкровення не своїми заслугами, але даром благодаті Божої. Але Євангельська святість, якою ми захоплюємося у святих, – це з’єднання максимального людського зусилля з дією благодаті Святого Духа, бо “любов Божа влилась у серця наші Духом Святим” (Рим 5:5). Ревнощі віри і любов до людей. І святі доєвангельської пори для нас найперше вчителі і приклад для наслідування в цих палких ревнощах, які є відповідь вдячного серця на любов Бога до людини. До тієї ж палкої віри нас закликає і апостол Павло: “Духом палайте” (Рим. 12:11). Тільки нам потрібно добре пам’ятати про те, якого ми духу, і в любові до людей наслідувати нашого Бога-людинолюба.

Апостол Павло називав церковне життя християнина створенням самого себе в любові (див. Еф. 4:16), закликаючи християн поступати гідно звання, до якого вони покликані (див. Еф 4:1). У чому ж він бачив знак цієї гідності? Потрібно жити “смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю” (Еф. 4:2). Ревнощі без поблажливості в любові до людей повертають нас у Старий Завіт, а значить, у сувору, навіть криваву дійсність і в самотність віри з надією на одкровення Бога-людинолюба. Але ж Христос вже прийшов, і любов Його відкрита нам так очевидно, так відчутно, і ми безмовні перед Ним. Ми – християни, і ім’я Христове ми носимо, стараючись, щоб у нас були ті ж відчуття, які і в Христі (див. Флп. 2:5). З ближніми потрібно поводитись дбайливо і ніжно; і в ті хвилини, коли ревнощі в Богу захльостуватимуть нас, накриватимуть хвилею, потрібно бути дуже уважним, щоб, не дай Бог, не переламати “тростини надламаної” і не вбити своїми невгамовними ревнощами живу людину.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)