Преображення та Успіння: що спільного?
Триває Успенський піст. Під час цього посту ми святкуємо дві найважливіші події православного церковного життя, два великі свята – Преображення Господнє та Успіння Пресвятої Богородиці. Здавалося б, єдине, що об’єднує ці свята – час. Успіння йде за Преображенням всього через вісім днів. У всьому ж іншому спільного дуже небагато.
Успіння – спогад про те, як завершилося земне життя Богородиці, як перейшла Вона в Небесні обителі, вознеслася до Сина, щоб віднині бути завжди в найтіснішій близькості до Бога, вище ангелів і архангелів, і клопотати про нас, які продовжують свій земний шлях.
Преображення – спогад про диво, яке явив Господь учням Своїм на горі Фавор, коли преобразився і “лице Його засяяло, як сонце, одежа ж Його стала білою, як світло” (Мф. 17:2).
Але кожне наше свято – не лише спогад, але і нагадування; і не лише про події Священної історії, але і про найважливіші істини нашого життя, його мету, сенс, перспективи. Успіння нагадує про неминучий для кожного з нас перехід. Звідки і куди? Звідки – знають усі: з життя. А от КУДИ?
На це питання людство знає багато різних відповідей. У день Успіння Церква дає Свою відповідь.
Смерть – зовсім не кінець життя, вона успіння для тіла і входження в нове буття для душі. Смерть – зустріч з Христом, яка буде тріумфом і радістю для одних, ганьбою і болем для других, залежно від того, як ми до неї готувалися.
А от про те, як до неї готуватися, нагадує свято Преображення, таке, здавалося б, відмінне за сенсом від Успіння. Як же воно нам про цю підготовку до Вічності нагадує? Перш ніж відповісти, поставимо собі інше запитання: чи потрібна нам Вічність? Вірніше, чи гідні ми Вічності? Чи придатні до Неї?
Духовне життя починається з покаяння. А покаяння починається з чесної і безжальної самооцінки. Коли ж побачить себе людина такою, якою вона насправді є, тоді нехай запитає, чи варто такому життю стати вічним.
Якщо я знаходжу в собі нестримне панування найогидніших пристрастей і вад, якщо я поперемінно служу то похоті, то сріблолюбству, то марнославству, заздрості, дратівливості, скупості, обжерливості та іншим речам, – то про яке безсмертя, про яке вічне життя можна вести розмову?
Невже ж зробити вічними всі ці і багато інших гидот? Та все це не лише на вічне, але навіть і на тимчасове життя не заслуговує і продовжує жити лише завдяки нескінченній милості Божій, Його довготерпінню.
Слава Богу, у кожного з нас – не лише вади. У нас живе Образ Божий, нам дана можливість уподібнитися Ісусу Христу, Вічній Красі, Любові, Істині, Добру. Зачатки всього цього вже є в кожній людській душі, але як же глибоко вони в нас заховані! Так глибоко, що ми часто не лише не бачимо їх, але і не знаємо про них, не віримо в них.
Тому завжди сумно і смішно чути людину, яка гордо заявляє: “Я в Бога не вірю, я вірю тільки в себе”. Насправді віра в Бога і є одночасно віра в себе, правильна віра. Зовсім незрозуміло, на чому засновує віру в себе атеїст. Адже неміцність будь-якого людського існування, його залежність від безлічі випадковостей, непередбачених обставин очевидна будь-кому.
Увірувавши в Христа, людина дізнається, як безмежно прекрасні її можливості, як дорогоцінна у Вічності її душа, як багато чого від неї чекають, яким чудовим може бути її майбутнє.
У день Преображення ми згадуємо, як на Фаворській горі Господь просяяв перед Своїми учнями тим неприродним, не від світу цього світлом, яке є Слава Божа. “Коли минуло шість днів, Ісус взяв Петра, Якова та Іоана, брата його, і вивів їх на високу гору одних, і преобразився перед ними: лице Його засяяло, як сонце, одежа ж Його стала білою, як світло” (Мф.17:1,2).
Що ж за світло випромінював Господь на Фаворській горі? От як відповідають на це питання святі: “Преобразився, – каже святий Іоанн Златоуст, – тобто трохи відкрив, наскільки Йому було угодне, Своє Божество і показав учням Бога, Котрий мешкає в Ньому”.
Досі учні бачили в Ньому людину на ім’я Ісус. Божественне єство, Яке перебувало в Ісусі із самого народження, було невидимим. І от на Фаворській горі Господь на кілька хвилин зробив його видимим. Кілька хвилин сяяло перед ними божественне світло, яке вони ніколи ще не споглядали. А правильніше сказати, кілька хвилин не світло сяяло, а учні були здатні це світло бачити.
Це зовсім друге світло, ніж те, яке випромінюється сонцем і світильниками. “Господи! Добре нам тут бути!” – вигукує апостол Петро. Здивований побаченим, він пропонує зробити три намети, щоб оселитися тут. Ці слова варто розуміти як вираз найвищого захвату, почуття досконалої повноти буття.
“Добре нам тут бути”. Так добре, що не хочеться вже нікуди і ніколи йти з цієї гори, хочеться, щоб це було назавжди, щоб ніщо більше в житті не мінялося, бо кращого вже нічого не може бути. Це значно більше, ніж захоплення небаченою досі красою. Світло Преображення, повторимо, ніколи не спалахує і ніколи не потухає, Воно сяє вічно.
Бог не змінюється – змінюється людина, змінюється її здатність бачити, чути, розуміти. По-справжньому, повною мірою, прозріємо ми, коли завершиться земне життя.
Але для того, щоб вічно споглядати Славу Божу після нашого успіння, потрібно вже зараз, у цьому, земному житті служити Славі Божій. А про те, як це робити, прекрасно, просто і ясно сказав святий мученик Іриній Ліонський: “Слава Божа – це людина, яка живе повним життям”. Повне життя – таке життя, коли все добре і прекрасне в нас розвивається в повну міру і діє в повну силу, а все низьке і негідне долається і виганяється з духу, душі і тіла.
Тільки преображена людина гідна Вічного Життя. Нічому злому і потворному у Вічності місця немає. Поки живемо, світло і пітьма борються в нас. Серце буває то охоплене прагненням вгору, до Небес, то тягнеться до вади, яка притягує миттєвою солодкістю.
Були на землі такі велетні духу, яким вдалося з Божою допомогою так змінитися, так преобразитися, що один лише молитовний спогад про них, дотик до їх образів дає нам відчути Силу Божу, зміцнює, очищає, напоумляє. Преподобні Антоній Великий, Марія Єгипетська, Серафим Саровский і немало інших.
Звичайно, далеко не всім нам дано вирости і преобразитися в їхню міру. У притчі про сіяча Господь каже про “тих, що слухають слово і приймають, і приносять плід один у тридцять, другий в шістдесят, інший в стократ” (Мк. 4:20). Хотілося б, звичайно принести “в стократ“, але якщо не вийде, нехай буде хоч би в шістдесят або тридцять. А якщо ще менше, то й тоді, думається, не відкине Господь.
Наприкінці кожної літургії ми співаємо: “Ми бачили Світ істинний, прийняли Духа Небесного“. Кожна літургія, кожна євхаристія, кожне причастя – можливість у тій чи іншій мірі відірватися від землі і побачити те, заради чого варто жити, не боячись жодних втрат. І не лише вірити, але реально відчувати, що смерть – зовсім не кінець, не знищення, не зникнення, що вона може і повинна стати спочатку успінням, а потім пробудженням у Світло, коли і ми зможемо сказати: “Господи! Добре нам тут бути“.
Автор: протоієрей Ігор Гагарін