Успіння – бути чи не бути

Що таке – Успіння? Смерть? Тоді що ми святкуємо! Плакати треба! Але чим сильніше, чим міцніше віра, тим правильніше ставиться людина до власної смерті. Адже в невіруючих так: одні її панічно бояться, інші, навпаки, – зневажають і ігнорують. Для нас, християн, невірно ні те, ні друге. Наше ставлення до смерті дуже серйозне. Чи має бути страх? Має бути! Відсутність страху смерті – легковажність. Але він має бути розумним і правильним. У тварин і в деяких невіруючих людей страх смерті – це не що інше, як дія інстинкту самозбереження. Інстинкт могутній! І, напевно, нікуди нам від нього не подітися, оскільки в якійсь мірі всі ми тварини. Проте біда, якщо ми – лише тварини.

Одне з духовних визначень людини звучить так: людина – це худобина, яка покликана стати богом. Прекрасне і точне визначення! Воно не сприяє гордості: чого гордитися, якщо ти худобина! Воно і сумувати не дозволить: худобина-то худобина, але можеш стати богом! Можеш і повинен! Біда в тому, що багато і худобиною себе не вважають, навіть ображаються, якщо назвеш, але і богом ставати не збираються.

Слід, звичайно, уточнити. Коли ми кажемо, що людина покликана стати богом, йдеться не про те, що ми можемо порівнятися з Господом або зайняти Його місце. Таке розуміння було б справжнім сатанізмом. Йдеться про єднання з Богом, про той прекрасний стан, коли Бог у людині, а людина в Богу, коли можна повторити слова апостола Павла: “І вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20).

Про це наше покликання в Церкві нагадує усе. Нагадують ікони святих, навколо голів яких ми бачимо сяючі німби. Вони символічно зображують Світло Христове, що сходить від тих, хто з’єднався з Христом. Поклоняючись святим, ми не ідолам покланяємося, ми Богу покланяємося, Який живе і діє у святих.

Про це наше покликання нагадують і свята церковні, кожне по-своєму. Адже і Різдво, і Пасха, і Трійця, і Преображення, і т. д. – усе це заклик до з’єднання з Богом, Який заради цього і утілився, і воскрес, і послав нам Духа Святого. Вчення про обоження багатогранне, і кожне свято спрямовує нашу увагу на одну з граней.

Успіння Пресвятої Богородиці. Це свято кличе нас по-християнськи поглянути на прадавнє і найважливіше питання, коротко сформульоване Шекспіром: “Бути чи не бути?”

Втім, у цьому знаменитому монологу, роздумуючи про таємницю смерті герой запитує:

“Померти, заснути. – Заснути!

І бачити сни, можливо?

От у чому трудність;

Які сни присняться в смертному сні…”

Правильно мислить Гамлет! Смерть – успіння, але це не той безтурботний сон, коли немає жодних сновидінь. “Сновидіння” будуть! Але зовсім іншого роду, ніж при звичайному сні, коли все відбувається не насправді, ілюзорно. Звичайний сон завершується пробудженням, і буває воно різним. Іноді присниться таке, що прокинешся в жаху чи сльозах і, починаючи опам’ятовуватися, полегшено зітхаєш: добре, що це був лише сон. А іноді навпаки: шкода, що це був лише сон! Добре б наяву так! У смертному сні все буде по-справжньому, наяву.

Смерть – успіння лише для тіла. Для душі ж це швидше пробудження. Для неї, навпаки, земне життя часто – сон, бо все виткане з ілюзій. Після смерті ілюзії закінчаться, усе стане видно таким, яким є насправді.

Боятися смерті потрібно, але цей страх має в чомусь бути схожим на стан людини перед іспитом, причому найважливішим. Не в інститут, не в аспірантуру або ще кудись поступаємо. Поступаємо у Вічне Життя. І якщо результат земних іспитів залежить і від підготовки, і від везіння (не випадково їх порівнюють з лотереєю), то тут лотереї не буде: як готувався, так і здаси! Пропрацювавши достатньо часу в школі, я знаю, що перед іспитами хвилюються більше ті, хто до них серйозно готувався. Бо все одно відчуваєш в якихось питаннях невпевненість. А хто зовсім не готувався, ті зазвичай зовсім і не хвилюються. Але це не сміливість, це байдужість безнадійності.

Втім, бувають і такі учні, хвилювання яких швидше радісне і сповнене найбільшою надією. Вони дійсно зробили усе, що могли, і небезпідставно сподіваються на успіх.

У день Успіння ми згадуємо, як йшла із земного життя Пресвята Богородиця. Свято це свідчить нам, що навіть смерть може стати не скорботною і болючою втратою, а урочистістю і тріумфуванням. Святі не йдуть зі світу, а, навпаки, стають ближчими до всіх живих. Вони – у Богу, а Бог – скрізь і всюди.

Будемо і ми готуватися до нашого успіння не як до розставання, а як до зустрічі, не як до втрати, а як до отримання. І нехай наш страх смерті буде не дією інстинкту самозбереження, а переживанням відповідальності за свою безсмертну душу. Амінь.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін